Бог ніколи не моргає - Регіна Бретт

• Зробіть шалену зачіску з мокрого і намиленого волосся.

• Вивчіть кумедний віршик.

• Засмажте мармелад над плитою.

• Прочитайте всі номерні знаки, які побачите по дорозі.

• Збудуйте фортецю з ковдри та крісел.

• Обмалюйте олівцями пальці на ногах.

• Зробіть намисто з мушель і каштанів.

• Зіграйте мелодію на склянках із водою.

• Підіть до пожежної частини і подивіться на пожежні машини.

• Поставте намет на задньому дворі, на ґанку або у вітальні.

• Позмагайтеся з сусідами, у кого краще вийде «колесо».

• Малюйте крейдою на асфальті.

• Запустіть камінці по воді, пошукайте комашок під каменями, перейдіть струмок убрід.

• Улітку стрибайте в бризках дощувальних пристроїв, а взимку робіть сніговиків.

• Знайдіть гойдалку з шини і не злазьте з неї цілу годину.

• Улаштуйте битву подушками.

• Підіть до притулку для тварин і вигуляйте песика.

• Ідіть по слідах тварин будь-куди.

• Переміряйте весь свій одяг і влаштуйте показ мод.

• Ловіть світлячків.

• Підіть у зоопарк і завітайте до мавп.

• Зайдіть до крамниці солодощів і не пошкодуйте три долари на щось смачненьке.

• Пройдіть по кімнаті, тримаючи дзеркало так, щоб здавалося, ніби ви ходите по стелі.

• Вилізьте на дерево, добре вмостіться і читайте комікси.

• Уявіть, що ви учасниця групи підтримки при відомій спортивній команді, і проведіть тренування в себе на подвір’ї.

• Запустіть повітряного змія.

• Візьміть жменю монеток і пограйте на всіх автоматах, які є в супермаркеті.

• Стрибайте на ліжку, доки геть стомитесь і заснете.

Ви можете робити що завгодно. Адже ніколи не пізно мати щасливе дитинство. Чого чекаєте? Друге дитинство залежить лише від вас.

Урок 20. Якщо хочете займатися тим, що любите, не приймайте відповідь «ні»

У п’ятому класі я прочитала книжку «Шпигунка Гаррієт», і відтоді в мене з’явилася мрія стати письменницею. Я списала безліч записників і щоденників, але дуже боялася будь-кому показувати свої творіння. Я стежила за своїми братами й сестрами, нишпорила в їхніх шухлядах і ретельно записувала все, що там бачила. Якось я навіть натрапила на фотокартку, на якій друзі мого брата увічнили свої голі зади. Коли в старших класах я отримала можливість писати для шкільної газети і нарешті зайнятися справжньою журналістикою, то страшенно боялась узятись за це.

В університеті я змінювала спеціальність декілька разів: з біології на ботаніку, а потім на охорону довкілля — і планувала стати лісником. Але завагітніла і покинула навчання. Через шість років, коли я вирішила знову вступити до університету, настав час утілювати мрію в життя.

У Кентському університеті я зголосилася на курс із творчого писання. На першому занятті професор попросив усіх написати на аркуші, чому ми обрали саме цей курс. Я думала, що їх читатиме лише професор, тому яскраво описала, як сильно я люблю писати. Вийшло як уривок зі щоденника. Професор зібрав аркуші, перемішав їх, витяг один і покликав усіх студентів до дошки. Він сказав записати речення, які він читав. На всіх чотирьох стінах аудиторії були дошки. Однокурсники вкрили їх моїми нікчемними фразами. Я була червона, як пожежна машина.

Усі студенти уважно прочитали мою недоладну писанину, а тоді рознесли її на друзки, прискіпуючись до граматики, структури речень, тону і змісту. Я ладна була під землю провалитися. Я вже не могла нормально ходити на ці заняття. Із першого дня я відчула себе невдахою.

Наступного семестру я змінила спеціальність і перевелася на зв’язки з громадськістю. І вперше записалася на курс журналістики. Першого ж тижня я запізнилася зі здачею письмового завдання, і професор присоромив мене перед усією аудиторією. Він сказав: «Бретт, ви можете більше не відвідувати занять, у вас однаково нічого не вийде».

Але я довела йому, що він помилявся. Щотижня ми мали здавати роботу на двісті п’ятдесят слів. Я здавала вдвічі більше. Я аж ніяк не збиралася кидати цей курс. І врешті отримала п’ятірку. Але найважливішим було те, що я навчилася боротися за те, чого хочу. Двоє професорів зупинили мене в коридорі і порадили обрати своєю спеціалізацією журналістику. Вони допомогли отримати стипендію у вісімсот доларів, яка покривала витрати на книжки та інші матеріали. Журналістика — це був ідеальний вибір.

В останній рік навчання я відчайдушно шукала роботу в цій галузі. Я підпрацьовувала в реабілітаційному центрі для алкоголіків і заробляла 7 000 доларів на рік. Я надіслала тридцять резюме до редакцій газет по всій країні, але отримала тридцять відмов. У відчаї я зібрала всі свої найкращі роботи, які писала для університетської газети, звернулася до професора, який вів курс «Законодавство засобів масової інформації», і попросила, щоб він допоміг знайти роботу. Він працював у «Бікон Джорнал», найвідомішій газеті нашого штату, що належить компанії «Найт-Ріддер», одній із найуспішніших у медіабізнесі.

Професор пробіг очима мої роботи і захитав головою. Він сказав, що я ще не готова працювати в такій відомій газеті, що мені ще рости й рости, якщо взагалі коли-небудь доросту. Було відчуття, що дверима гримнули просто перед моїм носом. Я тремтіла і з усіх сил стримувала сльози. Коли нарешті сіла в машину, то розплакалась і ридала всю дорогу додому.

Але я не збиралася приймати відповідь «ні». У мене була дитина, яку потрібно годувати, і то чимось кращим, ніж канапки з арахісовим маслом, желе, гамбургери та сир. Я хотіла не просто знайти роботу, а зробити кар’єру. Урешті-решт, я погодилася працювати в єдиній газеті, яка взяла мене. Я влаштувалася в газету «Джорнал» міста Лорейн. Я писала про новини місцевої мерії. Не скажу, що це тема, місто або зарплата, про які я мріяла, але я працювала журналісткою. Я бралася за будь-які завдання, навіть ті, які мені геть не подобались. У вільний час я писала оповідання і найкращі з них надсилала своєму другові Біллу, який працював у «Бікон Джорнал». Я просила, щоб він оцінив їх і порадив, як можна їх покращити.

Через півроку редактор «Бікон Джорнал» зателефонував мені й запропонував роботу. Білл показав йому мої оповідання. Я погодилася, навіть попри те, що мені випало працювати у відділі бізнесу і писати про страхування здоров’я та фермерство, у яких я геть нічого не тямила. Деякий час я висвітлювала новини бізнесу, потім писала про систему соціального забезпечення, тоді взялася за останні новини, а потім перейшла до написання великих статей. Пропрацювавши декілька років, я вирішила, що хочу вести колонку. Я хотіла писати сама, розповідати людям свою правду, а не просто об’єктивно висвітлювати події.

Проте редактор відмовив мені. Він сказав, що йому не потрібен ще один колумніст. Я виплакалась у туалеті, а повернувшись додому, влаштувала собі «мозковий штурм» — я намагалася вигадати щось таке, що зробило б мою колонку особливою. Я записала декілька ідей і знову пішла до редактора, а він знову відмовив мені. Та цього разу пом’якшив свою відмову, погладивши по голові, як цуценя, і сказав,