Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів
У згадуваному вже рішенні ЄСПЛ по справі «Пономарьов проти України» зазначено, що ця справа стосується не екстраординарного перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами (див., серед інших справ, рішення у справі «Трегубенко проти України», заява № 61333/00, пп. 34-38, рішення від 2.11.2004 р.; та рішення у справі «Правєдная проти Росії», заява № 69529/01, пп. 27-34, рішення від 18.11.2004 р.), а відновлення провадження через значний період часу шляхом поновлення строку на ординарне апеляційне оскарження. Суд зазначає, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом із тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, як у цій справі, де нібито складне економічне становище перешкоджало відповідачу сплатити державне мито (див. пп. 19 та 20 вище), таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, так як і перегляд в порядку нагляду. Суд визнав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення
у справі «Олександр Шевченко проти України», заява № 8371/02, п. 27, рішення від 26.04.2007 р., та «Трух проти України» (ухвала), заява № 50966/99, від 14.10.2003 р). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні в часі, ні в підставах для поновлення строків [8]. Враховуючи наведені положення, Верховний Суд (далі — ВС) відмовив у задоволенні клопотань захисника про поновлення строку на перегляд ухвали Верховного Суду України (далі — ВСУ) від 26.04.2001 р. за нововиявленими обставинами. У своїй ухвалі ВС зазначив, що захисником не наведено причин пропуску процесуальних строків звернення до суду з відповідною заявою, а тому колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для поновлення пропущеного захисником строку подачі заяв про перегляд рішення ВСУ за нововиявленими обставинами. Водночас суд звернув увагу на те, що вирок відносно засуджених ухвалено в 2000 р., а переглянуто ВСУ 26.04.2001 р., тобто більше 16 років тому. Усі обставини, на які посилається адвокат у своїх заявах, існували і були відомі учасникам процесу та суду на час розгляду та касаційного перегляду справи. Засуджені не були позбавлені права на захист, так як мали захисників. Жодних перешкод протягом значного періоду часу в учасників судового провадження для звернення із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами не було. Відповідно до ч. 4 ст. 46 КПК захисник користується процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого, захист якого він здійснює, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим. Укладення угоди з новим захисником не скасовує попередні процесуальні дії та рішення і не є підставою для вчинення нових. Тому поява нового захисника не може бути поважною причиною для поновлення строків для подання заяв про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами [14].
У світлі викладеного важливе значення мають висновки Н. Стецика за результатами його наукового дослідження щодо запровадження прецедентної практики верховних судів у пострадянських правових системах. Суть цих висновків полягає, зокрема, в тому, що в тих пострадянських правових системах, де відмовились від таких керівних роз'яснень, рішення верховних судів у конкретних справах є зразковими для вирішення аналогічних справ, тобто розпочалось формування прецедентної практики. Прецедентна практика формується в Азербайджані, Вірменії, Естонії, Грузії, Латвії, Литві, Молдові та Україні. У різних законодавчих актах, зокрема у спеціальних законах про суди (Вірменія, Грузія, Латвія, Литва, Україна), Адміністративному процесуальному кодексі Республіки Азербайджан 2009 р., цивільних процесуальних кодексах (Естонія, Латвія, Литва, Україна), кримінальних процесуальних кодексах (Грузія, Естонія, Молдова, Україна), передбачено відповідні приписи та механізми, які прямо або опосередковано встановлюють обов'язкову природу рішень верховних судів в аналогічних справах. Таке запровадження прецедентної практики в пострадянських правових системах здійснювалося поступово та в різні роки. Варто звернути увагу і на те, що серед пострадянських країн, у яких визнається прецедентна практика верховних судів, особливе місце посідають Балтійські країни. Так, обов'язковий характер рішень верховних судів в аналогічних справах встановлено не лише в законодавстві, але також обґрунтовується в рішеннях конституційних та верховних судів. При запровадженні прецедентної практики в діяльність верховних судів водночас є як особливості, так і відмінності у: сферах її використання; формулюваннях характеру та предмету обов'язковості; в адресатах. У тих пострадянських правових системах, в яких запроваджено прецедентну практику, також формується механізм її забезпечення, правові засоби, що дозволяють прецедентній практиці здійснювати своє призначення, зокрема засоби створення, зміни, розвитку та забезпечення обов'язковості і єдності прецедентної практики [15, с. 72].
Дотримання принципу non bis in idem за нововиявленими або виключними обставинами. Коли ми задаємо собі питання, чи має місце дотримання принципу res judicata у конкретних кримінальних процесуальних відносинах, то, як слушно зазначається у вже згадуваному європейському документі «Мірило правовладдя», слід також дати відповіді і на такі питання: чи забезпечено поважання принципу non bis in idem (заборони повторного притягнення до відповідальності за те саме діяння)?; чи є можливим перегляд остаточного судового рішення?; якщо так, то за яких умов? [9]
Серед вказаних вище питань згадано і про необхідність поважання принципу non bis in idem, закріпленого в ст. 4 Протоколу № 7 до КЗПЛ. Натомість оцінку відповідним обставинам справи в контексті дотримання принципу non bis in idem, надає ЄСПЛ за розробленим ним алгоритмом: (a) чи було перше провадження кримінальним за своїм характером; (b) чи були правопорушення, за які переслідувався заявник, одними і тими самими (idem); (c) чи було дублювання проваджень (bis). ЄСПЛ сформулював критерії оцінки двох правопорушень як тотожних. Тотожність стосується не лише назви правопорушень за законом,
