Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

березні 1918 р. Білорусь, якою вони її уявляли, мала бути багатонаціональною, а їхні територіальні вимоги бути поєднані із заявами про толерантність. Луцкевич прагнув відтворити колишнє Велике князівство Литовське як модерну соціалістичну федерацію від Балтійського до Чорного моря. Ця декларація прозвучала за німецької окупації, хоч і не мала німецької підтримки. Так чи інакше, Луцкевич та більшість Ради втекли з Мінська до прибуття Червоної армії в грудні 1918 р. У Вільні вони запропонували створити білорусько-литовську конфедерацію. Білоруські соціалісти вірили, що федерація врятує місто від «клерикально-буржуазної» литовської національної держави[102]. Литовські лідери, самі перебуваючи на цей час у безвиході, не були зацікавлені в такій формі порятунку. Так закінчився, на певний час, проект відтворення історичної Литви під іменем Білорусі. Водночас у цій поразці був і скромний успіх. Хоча більшовицька партія була централізованою, вона пообіцяла білоруським діячам, що залишилися в Мінську, створити Білоруську Радянську Соціалістичну Республіку[103]. Хоча спочатку вона була лише смужкою території навколо Мінська, Білоруська РСР значно розширилась після утворення в 1922 р. Радянського Союзу і проіснувала сімдесят років.

Більшовицька революція усунула вірність Росії з литовського політичного життя, а досвід війни прояснив цілі литовських націоналістів. Останній рік війни збудив їхній апетит до цілковитої незалежності. У вересні 1917 р. литовська Національна Рада (Тариба) за підтримки німецької армії проголосила у Вільні необхідність створення незалежної литовської держави «в етнографічних кордонах» Схваливши проголошення Королівства Польщі, німці хотіли запобігти його претензіям на Вільно та Литву. Литовські діячі чудово знали про ці стратегічні німецькі задуми і намагались якнайбільше з них скористатись[104]. 11 грудня 1917 р. Тариба проголосила у Вільні незалежність і водночас прийняла статус німецького протекторату. Литовські діячі занепокоєно спостерігали, як німецькі та більшовицькі учасники переговорів у Брест-Литовську використовують аргументи про самовизначення, щоб убезпечити власні прагнення щодо Литви. У лютому 1918 р. Тариба знову проголосила незалежність, цього разу без будь-якої лояльності до Німеччини. Берлін звертав на це мало уваги, а його війська просувались углиб Росії. Німецька поразка на заході дала Тарибі змогу в жовтні 1918 р. обрати новий курс[105]. Часу для святкування було обмаль через швидкий наступ Червоної армії. Поспішні переговори з польською армією про захист Литви провалились у грудні 1918 р. Після невдалих спроб створити військо литовський уряд змінив розташований небезпечно задалеко на схід Вільно на західніший Каунас. Місцеві польські волонтери не змогли протистояти Червоній армії, яка зайняла місто 5 січня 1919 р. Вільно стало столицею Литовської Радянської Соціалістичної Республіки, очоленої двома литовськими комуністами. Ця держава була на якийсь час об'єднана з новою Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою, а Вільно перетворилось на столицю Литовсько-Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки (ЛитБіл). Для Пілсудського, литовського патріота, польського федераліста і республіканського соціаліста, це був найгірший з усіх можливих наслідків. Перебуваючи у Варшаві, він оплакував його[106].

Водночас ані у Варшаві, ані в Каунасі не розглядали такий підсумок як остаточний. На початку 1919 р. присутність чи відсутність військових сил мало впливала на те, що литовці та поляки думали про Вільно. Литовські лідери вважали місто своєю національною столицею та з позиції відверто слабшого вимагали, щоб Польща відмовилась від своїх вимог. Пілсудський, тепер голова польської держави, був готовий віддати Вільно литовцям за умови, що Литва приєднається до Польщі у федеративному союзі. Ідея приєднання до польської держави була прокляттям для литовських політиків, які побоювались польської високої культури та чисельної переваги поляків і на цей момент прагнули цілковитої незалежності[107]. Пілсудський і польські федералісти не дуже розуміли ці страхи та жадання, хоча їхня позиція була ліберальнішою, ніж у решти поляків, їхні супротивники в Польщі, ендеки Дмовського, припускали, що крихітна Литва (якщо вона взагалі виживе), не має іншого вибору, ніж стати польським сателітом[108]. Польські та литовські націоналісти погоджувались, однак, щодо головного питання: Річ Посполита була мертвою й жодної багатонаціональної федерації не могло бути створено.

Практичне питання більшовицької влади розглядалось у межах подібних моральних імперативів. У лютому 1919 р. польські солдати прямували на схід для зіткнення з Червоною армією. Польський парламент розділився щодо територіальних цілей непроголошеної війни, але зміг ухвалити рішення, що «північно-східні провінції Польщі зі столицею у Вільні» мають бути звільнені[109]. Війська Пілсудського витіснили Червону армію з Вільна 21 квітня 1919 р. Литовські та білоруські комуністи втекли до Мінська, звинувачуючи одне одного в падінні ЛитБіл РСР. Ще перед наступом Пілсудський послав до Каунаса свою людину, польського литовця Міхала Рьомера, щоб спробувати створити польсько-литовський уряд, але жоден литовський міністр не пристав на таку пропозицію. 22 квітня мешканці Вільна почули «Відозву до населення колишнього Великого князівства Литовського» Пілсудського, в якій він обіцяв, що місцеве населення зможе обрати власний уряд. І польські, й литовські націоналісти засудили цю промову. У Варшаві польські ендеки вважали абсурдом ідею про Вільно як щось інше, ніж польське місто; в Каунасі литовський уряд оцінив згадування Пілсудським Великого князівства Литовського як прикриття польського імперіалізму.

Влітку 1919 р., поки в Парижі представники Антанти намагалися встановити остаточний територіальний розподіл, між польськими та литовськими військами відбулося кілька безрезультатних сутичок. У серпні 1919 р. Пілсудський запропонував провести два плебісцити: один на територіях, окупованих польськими військами, інший — на решті територій Литви. Литовські лідери відкинули цю ідею на підставі того, що Вільнюс був етнічно литовською територією; незалежно від позиції його жителів. Міністр закордонних справ Августінас Вальдемарас вірив, що «нація більше складається з мертвих, ніж із живих» що, ймовірно, створювало практичні проблеми з підрахунком їхніх голосів[110]. Тоді в серпні 1919 р. Пілсудський спробував скинути литовський уряд у Каунасі, але його змовники не знайшли литовських прибічників і незабаром були заарештовані. Якщо серед литовських провідників і були хоч якісь прихильники об'єднання з Польщею, це фіаско їх притишило.

Взимку 1919–1920 рр. Пілсудський вірив, що Росію можна перемогти на полі бою, і що тоді проблема Вільна розв'яжеться сама собою. У квітні 1920 р. Польща Пілсудського в союзі з Україною Симона Петлюри почала наступ проти більшовицької Росії; тоді ж розпочалися більшовицько-литовські мирні переговори. Коли в липні 1920 р. Литва та більшовицька Росія готові були підписати двосторонню угоду, хвиля війни повернулась проти Польщі. Очікуючи завдати Польщі coup de grace[111], більшовицька Росія запропонувала Вільно Литві в обмін на вільний прохід Червоної армії через Литву. Литва погодилась додати секретний протокол до умов Московського договору 12 липня 1920 р., а Червона армія швидко окупувала Вільно, пізніше повернувши його Литві. Але в серпні 1920 р. польські війська зупинили просування Червоної армії на підступах до Варшави й витіснили її з Польщі[112]. Якби влітку 1920 р. поляки програли, більшовицька Росія напевно поглинула б маленьку литовську державу. Литовський уряд остерігався Польщі й вірив, що більшовицька перемога збереже литовську незалежність і подарує Вільно Литві. Це точно було далеким від істини[113].

Коли у вересні 1920 р. польська та більшовицька сторони почали в