Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

Розділ 3

Перша світова війна та Віленське питання

(1914–1939)

Смерть, мабуть, зцілить його рани.

Адам Міцкевич,

«Дзяди»

(Дрезден, 1832)

У 1914 р. колишню столицю Великого князівства Литовського прагнули перетворити на власну політичну столицю литовці, білоруси та поляки, а на столицю духовну — євреї, що були її найвизначнішою міською групою. Імперські ж чиновники, які вособлювали владу, вважали Вільно давнім російським містом. У більшості міських шкіл навчали російською, більшість його церков були католицькими, а понад третину його мешканців становили євреї. Після 1863 р. населення Віленської губернії Російської імперії зросло більше як удвічі; кількість міських мешканців у межах губернії збільшилась майже втричі, як і кількість населення самого Вільна[80]. За доби індустріалізації та урбанізації в західній частині Російської імперії кожне покоління після 1863 р. було урбанізованішим й освіченішим за попереднє. Саме ж місто продовжувало називатись по-різному: «Вільнюс» — литовською, «Вільно» — польською, «Вільня» — білоруською; «Вільна» — російською та «Вільне» — на їдиш. Після революції 1905 р., коли вперше спалахнули дискусії навколо етнічних претензій на місто, це розмаїття назв дедалі більше свідчило про існування несумісних точок зору.

Для литовських діячів Вільно було столицею Великого князівства Литовського, збудованою великим князем Гедиміном на зорі литовської слави, а середньовічне Велике князівство Литовське в їхній уяві дедалі більше перетворювалось на попередника незалежної литовської держави в межах чогось подібного до етнічних кордонів. Хоча литовські діячі надавали перевагу роботі у Вільні, його мешканці, які розмовляли литовською, становили лише мізерну меншість населення (мабуть, 1–2%)[81]. Хоча фактичною підставою для литовської окремішності була мова, литовські діячі заявляли свої вимоги на Вільно, спираючись на історичні аргументи. Ця двозначність прикривалась формулюваннями на зразок програми Литовської демократичної партії 1902 р., де йшлося про незалежну Литву в межах «приблизних етнографічних кордонів». Під час революції 1905 р. литовський сейм, скликаний лівими та центристськими партіями, закликав до виокремлення автономної Литви, «створеної з ядра сучасної етнографічної Литви» включаючи Вільно та території навколо нього. Слово «сучасної», що модифікувало «етнографічну» не було випадковим. Подібно до польських національних демократів та інших тогочасних націоналістів, литовські діячі трактували етнографію і як наукову дисципліну, і як об'єкт для політичних змін. На їхній погляд, мешканці Вільна та околиць, які здавались поляками або білорусами, насправді були литовцями, що просто розмовляли польською або білоруською. За сприятливих умов «етнографічна Литва» могла розширятись[82]. Як побачимо далі, вони мали рацію.

Білоруські національні діячі були так само присутні у Вільні, як і їхні литовські суперники. Вони також звертались до Великого князівства Литовського, вважаючи себе його спадкоємцями, та називали Вільно своєю столицею[83]. На відміну від литовських діячів, які були переконані в тому, що унія з Польщею 1569 р. зруйнувала литовську незалежність, білоруські націоналісти виступали за відновлення польсько-литовської Речі Посполитої. Як ми вже бачили, це становило істотну різницю в історичній інтерпретації. Литовська критика зв'язків із Польщею почалась у 1840-х рр. і була оформлена у відповідні тексти у 1880-х рр.; з іншого боку, здається, що до 1910 р. жоден білоруський інтелектуал не ставив під сумнів значення колишньої Речі Посполитої[84]. На початку XX ст. білоруські претензії на Вільно висувались соціалістами — синами та доньками польськомовних католицьких шляхетських родин, які вважали, що соціалістичний інтернаціоналізм був сумісний із традиційним федералізмом[85]. Революція 1905 р., під час якої польські та литовські партії показали свою рішучість та масову підтримку справила набагато менший вплив на білоруський рух. Проте в результаті білоруська національна ідея почала серйозно протистояти російській імперській ідеї Білорусі як «Західної Росії»[86], а також з'явився перший важливий білоруський часопис, «Наша Нива» (в 1906 р.). Однак до 1914 р. ніхто не мислив у категоріях білоруської нації, вимагаючи її державної незалежності. Як бачимо, в політиці немає простого зв'язку між «етнічністю» та націоналізмом. У Вільні носії білоруської мови набагато переважали литовськомовних; у Віленській губернії загалом білоруською розмовляло більше половини населення. У Віленській, Мінській, Гродненській, Могильовській та Вітебській губерніях, сусідніх територіях історичної Литви, білоруськомовні становили три чверті населення. Та водночас білоруські селяни так і не отримали багато користі від індустріалізації, й у жодному місті білоруси не були панівною групою. Там, де білоруськомовне населення складало значну частину мешканців міста, вони були менш освіченими, ніж решта населення[87].

Хоча Вільно було важливим для литовських та білоруських діячів, самі вони не були такими вже важливими для нього. У 1914 р. в громадському просторі міста домінувала польська мова, хоча це була вже інша польська, ніж та, якою розмовляли у Варшаві. За російської імперської влади у Вільні та Віленській губернії усталився особливий тип польської культури. Попри низку законів, спрямованих на те, щоб передати землеволодіння росіянам та православним, на початку XX ст. поляки все ще володіли більшістю землі у Віленській губернії[88]. У 1914 р. поляки також складали, напевно, з невеликим відривом від євреїв, міську більшість. Залежно від точки зору, у Вільні та його околицях поляки були або панівною нацією, або не були нацією взагалі: перехід на польську мову вважався не стільки приєднанням до окремої національної спільноти, скільки долученням до вищого світу[89]. В історичній Литві не особливо думали про «пробудження» польськомовного люду до його «справжньої» національної ідентичності, оскільки польська культура була приваблива в будь-якому разі, а володіння польською саме собою сигналізувало про соціальну позицію. Польська культура в колишньому Великому князівстві Литовському не розглядалась як «етнічна» реальність, що її треба було політизувати за допомогою енергійної праці національних діячів, а вважалась радше людською чеснотою, носії якої (хоч би яким було їхнє «етнічне» походження) визначали критерії культурного спілкування.

Представники еліти, які схилялись до цієї версії польськості, відомі після 1905 р. як «краяни», розцінювали її як відмінну від польськості у колишньому Польському королівстві. Свідомі свого походження з литовської шляхти, часто послуговуючись двома чи трьома мовами, вони розцінювали Велике князівство Литовське як найчарівнішу частину польського спадку. Для цих поляків Вільно було центром цивілізації, яку вони створили, підтримували й хотіли відтворити у відродженій Польщі. Далекі від ідеї про Вільно як «етнічно» польське місто в північно-західному закутку майбутньої «етнічної» Польщі, вони вважали його столицею історичної Литви, зв'язок якої з польськими коронними землями був центральним політичним питанням. Такі поляки вважали Литву в її післялюблінському вигляді своєю політичною батьківщиною. Більшість із них припускали, що історична Литва та польські коронні землі сформують єдине ціле, хоча дехто пропонував лишити це питання на розгляд майбутнього парламенту у Вільні[90]. «Краяни» були найвідданішими послідовниками Міцкевича, більше