Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Ми колись знали чорні дні і чорні ночі, коли на Україні господарював Молотов. І були банди, і він мізинцем не ворухнув, щоб боронити наш народ.

А як він ставився до письменників? Ненавидячи український народ, знаючи його благородну історію, він жодного доброго слова не казав. А коли приїхав на Україну під час святкування 300–річчя возз’єднання України з Росією, він казав, що це був великий народ, який перший пішов за Росією. А потім, приїхавши до Москви, казав, що Україна як була, так і залишилась гніздом націоналістів.

Нас, письменників, називають літописцями народу, ми забули, як в 1947 році Каганович кинув на тортури не тільки наш народ, а і всю націю. Україна має 42 млн населення, вона зветься соціалістичною нацією. Революцією, трудами Україна показала перед всім світом, яка вона героїня і трудівниця, а приїхав цей чоловік і хотів стерти її ногами. Не знаючи нашого народу, звичаїв, культури і ролі в революційній історії світу, ця напівграмотна істота хотіла кращі сили українського народу послати в тюрми, на Соловки і стерти ім’я нашого народу на порошок. У нього в розпорядженні не знайшлось стільки вагонів, щоб народ вислати в тюрми, а йому самому треба було сісти в вагон і прокотитися на Соловки (оплески).

Ця нікчемна групочка, як добре говорив мій великий друг Олександр Євдокимович, знайшла ідеологічну базу серед деяких письменницьких елементів, вони їх підтримали, а назавтра на Україні Каганович почав розправу з письменниками, знаючи, що письменники — це українська пісня, українське слово, українська культура і мова, що убити письменників — це значить убити душу народу.

Хай вони самі згадають, що вони робили в 1947 році: вони посадили більшу частину письменників, композиторів, піснярів, знищили їх, знаючи, що народ без своєї мови, без своєї культури, без своєї пісні, без своїх літописців письменників стане глухий. Але у них нічого не вийшло. Навіть проти сліпих, що грали на базарах, організував Каганович процес 24–х. І цих сліпих народних музикантів, лірників, бандурників вивіз кудись.

З перших днів прибуття на Україну почав шукати серед трудящих, серед робітничого класу, серед колгоспників, особливо серед інтелігенції націоналістів. Йому так хотілось знайти, що він готовий був сам сфабрикувати документи, щоб з найчесніших, найталановитіших людей, патріотів Радянської Вітчизни зробити поганих, чорних людей.

Я чув сьогодні виступ Максима Тадейовича, одного з найсвітліших митців нашої літератури. Він не розказав усе, як той самий Каганович, не розібравшись у могутній поезії видатного українського поета Рильського, назвав його петлюрівцем …як він спеціально перекрутив вірш, який написав Максим Тадейович. Він тоді сказав, що Ви написали про Петлюрівську Центральну Раду.

Хай сьогодні згадає мій добрий друг Олександр Євдокимович Корнійчук, як його і мене о другій і третій годині ночі кликав Каганович і, стукаючи кулаком по столу, загрожував, що він нас посадить в тюрму, якщо ми не розкриємо націоналістичну групу. Він тоді ходив по кімнаті .

Тоді ми заявили, що серед українських письменників націоналістів немає, а він назвав прізвища Рильського, Яновського і Сенченка. Тоді ж він погрожував молодим письменникам Гончару, Козаченку, Новиченку та ін.

Обурений поведінкою Кагановича, я, як комуніст і член ЦК комсомолу України, звернувся в ЦК комсомолу і ми з секретарями написали листа товаришу Сталіну про неправильну поведінку Кагановича на Україні. Не знаю, чи той лист побував у тов. Сталіна, але я добре знаю, що через 3 дні вночі нас покликав Каганович і той лист був уже у нього в руках.

Знаєте, після цього нагород не дають, а дають догани. Мене зняли з редактора журналу і вдома я приготував невеликий чемоданчик, на всякий випадок, в “кагановицьку командировку”. На моє щастя він не встиг посадити нас в тюрму.

На Курсько–Білгородській дузі, коли ми захопили Охтирку, я бачив список комуністів і активу, які підлягали розстрілу, підписаний Гебельсом. Пізніше я бачив, як Каганович почав розправлятись з українськими письменниками і комуністами, а також безпартійними. І я думаю, що цей список не був менший, ніж той, що я бачив в Охтирці.

За 6 місяців свого не секретарювання, а панування і царювання, він знищив і посадив в тюрми 8 тисяч радянських людей, уподоблюючись тому сатрапу Ніколаю Палкіну. Він піднімав на Україні гангстерів, пройдисвітів, щоб вони робили розгул на нашій Україні.

Можна сьогодні згадати імена зацькованих ним людей — Олександра Довженка, Остапа Вишні, Юрія Яновського й інших діячів української культури. Та й не тільки української культури. Мабуть, він не бачив їх сліз, мабуть, він не чує плачу їх рідних сімей.

Я пам’ятаю нашу рідну землю, яка лежала в бомбах і руїнах після війни. Ми знали, що вона підійметься з руїн і самі своїми руками брали посилочки і підіймали Україну з попелу.