Українське питання - Ланселот Лоутон

Таким чином, претензiї Москви до спадку й родоводу України були ефективно вiдкинутi.

Расове походження

Тiльки вiд початку ХІХ столiття росiяни цiлеспрямовано й послiдовно поширюють iдею про те, що росiйський народ складається з трьох гiлок: великороси, малороси i бiлоруси.[29] Історiя України сягає ІХ столiття, тодi як Московiя з'являється лише в ХІІ ст. Отже, Московiя виникла майже на чотириста рокiв пiзнiше України. Як же можна ототожнювати цi двi країни?

Цi два народи складаються з зовсiм рiзних расових елементiв. Росiйський iсторик-класик Ключевський стверджує, що великоруська гiлка виникла з поєднання схiднослов'янських племен з виродженими фiнськими племенами, i додає: «… Не може бути й сумнiву, що фiнськi елементи грали роль у формуваннi типу обличчя великороса, бо його фiзiономiя жодною мiрою не вiдповiдає жоднiй типовiй рисi слов'янина. Високi вилицi обличчя i сплющений нiс великороса достовiрно свiдчать про вплив фiнської домiшки в його кровi».

З iншого боку, той самий автор виразно показує, що, з усiєю можливою вiрогiднiстю, малоросiйське населення має виключно слов'янське походження.

Наступники Ключевського, отримавши багато свiжого матерiалу для обґрунтованих суджень, уже не мали жодного сумнiву, що український i росiйський народи принципово рiзнi. Професор Московського унiверситету Чепурковський висловив думку, що етнографiчно схiднi великороси мають багато спiльного з мордвинами, черемисами та башкирами i що великороси, якi живуть мiж верхнiм Днiпром i верхньою Волгою, спорiдненi з литовцями, зирянами й пермяками. Українцi, пише цей автор, вiдрiзняються вiд тих великоросiв i дуже подiбнi до своїх захiдних сусiдiв. До того самого висновку прийшли й iншi не менш авторитетнi науковцi, такi як А. А. Спiцин, А. Н. Пипiн, А. А. Корсаков, В. С. Іконнiков, а з молодших — А. Е. Пресняков, М. К. Любавський i М. С. Грушевський.

В журналi Украинская жизнь, 1912 р., академiк Корш влучно окреслив проблему такими словами: «Настiльки очевидною є рiзниця мiж українцями й iншими слов'янами, що зайво про це й говорити. Їх вiдмiннiсть вiд людей державної нацiї (великоросiв) очевидна:

1. Мова. Мова українцiв подiляється на дiалекти, не пов'язанi з рiзними вiдгалуженнями великоруської мови.

2. Фiзичний вигляд i будова тiла. Вже з першого погляду можна вiдрiзнити українця вiд великороса.

3. Характернiсть. Українцi мають характерний, тiльки їм притаманний гумор, бадьорiсть i чутливiсть.

4. Звичаї й звички. Так глибоко закорiненi їхнi звичаї й звички, що українцi зберiгають їх, навiть живучи серед великоруського населення.

Всi цi вiдмiнностi справжнi i могли постати тiльки з того факту, що кожний народ має своє власне життя, виразно окреме вiд iншого впродовж довгих столiть. З цiєї простої причини вiдмiнностi будуть зберiгатися, лише частково модифiкуючись пiд впливом загальнолюдської культури.»[30]

Мова

По довгих студiях i суперечках велика бiльшiсть науковцiв погодилась, що росiйська i українська мови фундаментально рiзняться. До цього рiшення дiйшли, зваживши їх фонетичну зрiлiсть, морфологiю, лексикографiю й лiтературну традицiю. Хоча деякi з фiлологiв, як-от Шахматов i Корш, припускають, що колись iснувала «праслов'янська мова», спiльна для всiх слов'ян, та всi вони без винятку визнають, що вже в ІХ столiттi мова Київської Русi мала свої iндивiдуальнi риси, якi вiдрiзняли її вiд iнших слов'янських мов, i що в ходi часу тi вiдмiнностi настiльки усталилися, що тiльки за допомогою мовного словника Київської Русi стало можливим пояснити багато темних мiсць у давнiй київськiй лiтературi.

У 1906 роцi Рада мiнiстрiв зажадала вiд Академiї наук дати зважену думку про українську мову. З цiєю метою була сформована спецiальна комiсiя на чолi з Ф. Е. Коршем, до якої також увiйшли А. С. Фамiцин, В. В. Зеленський, Ф. Ф. Фортунатов, А. А. Шахматов, А. С. Лаппо-Данилевський i С. Ф. Ольденбург. Пiдготовлений Коршем i Шахматовим звiт був затверджений Академiєю i поданий до Ради мiнiстрiв. Головнi висновки звiту зводились до того, що iсторичнi умови привели до майже цiлковитої вiдмiнностi мiж пiвденно-захiдною Росiєю (Україною) i територiєю, заселеною великоросами; що та вiдмiннiсть вiдбилася на мовах обох народiв, i замiсть того, щоб виробити їм єдину спiльну мову, iсторичний розвиток поглибив дiалектнi вiдмiнностi, що були помiтнi вже в час з'яви тих народiв на аренi iсторiї; i що, зважаючи на той факт, що iснує малоросiйська мова, якою розмовляють люди Полтави, Києва, Львова, великоруська мова, якою розмовляють люди Москви, Ярославля, Архангельська i Новгорода, не може розглядатися як «всеросiйська». Звiт закiнчувався рекомендацiєю, щоб народу Малоросiї було надане таке саме право, як i великоросам, говорити публiчно i друкувати своєю мовою.

В 1906 роцi, коли згаданий звiт був затверджений Радою мiнiстрiв, Київський i Харкiвський унiверситети схвалили висновки Академiї i додали свої побажання, щоб українська лiтература користувалася тими самими правами, що й росiйська, щоб Св. Письмо було перекладене українською мовою, щоб навчання в початкових школах України проводилося українською i щоб преса з Галичини була дозволена в Росiї.

Тут можна було б цитувати багатьох українських учених, в тому числi Смаль-Стоцького й Сiмовича, але, зважаючи на ясне й категоричне рiшення Академiї наук — найвищого росiйського авторитету в справах фiлологiї, — це було б зайвим. Я тiльки хочу додати одну iндивiдуальну думку, а саме академiка Корша: «Зрiлiсть мови, з погляду iсторичного й культурного, є повною, коли вона стає засобом висловлення думки й почуттiв людей, якi мають свою культуру й iсторiю i якi утворюють етнографiчну цiлiсть. Виходячи з цих критерiїв, мова українцiв — це така само мова, як i великоруська».[31]

Зв'язки мiж Пiвнiччю й Пiвднем

Досить звернутися лише до росiйських iсторикiв, щоб переконатися, що вiд самого початку зв'язки мiж Московiєю й Руссю, тобто мiж Пiвнiччю й Пiвднем, були слабкi. Ключевський каже, що «в особi Андрiя Боголюбського великорос уперше виступає на iсторичну сцену» — i додає: «той виступ не можна вважати щасливим». Йдеться про того самого Андрiя Боголюбського, що органiзував похiд iз Суздаля на Київ i в 1169 роцi спустошив його. Внаслiдок тiєї наруги й дедалi бiльшої зневаги його наступникiв до Києва, додає Ключевський, вiдчуження мiж Пiвнiччю й Пiвднем стало постiйним.

Ключевський стверджує, що Москва була етнiчним центром великоруського роду. Народи, яким судилося творити Московiю, протягом довгого часу були затиснутi мiж Волгою та Окою. Шлях на пiвнiч вiд Волги їм заступали колонiсти з Новгорода, напiвосiлi розбiйники; вiд пiвнiчного сходу, сходу й пiвдня вони були вiдтятi чужими їм народами, а дорогу