Українське питання - Ланселот Лоутон
І ось у сiчнi 1937 року в Україну, разом iз великою групою iнспекторiв та чекiстiв, надсилають Лазаря Кагановича, дiвиря Сталiна. Вiн виявляє, що серед українських комунiстiв залишилося ще багато нацiоналiстiв, якi тiльки вдають iз себе комунiстiв. Невдовзi було розкрито нове пiдпiлля. Цього разу головним злочинцем виявився сам Любченко, голова Ради Народних Комiсарiв. Був час, коли вiн був непримиренно ворожий до українських нацiоналiстiв i навiть виступав прокурором на судовому процесi над ним самим заарештованими сорока п'ятьма провiдними людьми. І раптом вiн заявляє протест проти введення росiйської мови в початковi народнi школи, на тiй пiдставi що це утруднює вивчення дiтьми рiдної української мови. Росiйська мова, вважав вiн, може стати предметом навчання набагато пiзнiше — як чужоземна мова. На конференцiї компартiї вiн нарiкав, що чужi елементи — мав на увазi росiйськi елементи — саботують українiзацiю, яку, на його думку, треба проводити на повну силу.
Тодi Москва прислала нового представника в Україну, досвiдченого чекiста Ізраеля Леплевського. Знову було виявлено, що українськi нацiоналiсти займають чiльнi посади у всiх пiдприємствах та закладах, в Академiї наук, у технiчних органiзацiях i в кооперативних товариствах. Тепер уже Любченко обрав самогубство замiсть суду. Його наступник, молодий комунiст Бондаренко, був настiльки нерозумний, що прийняв запрошення до Москви, i з того часу не було про нього чутки.
Якийсь час українська Рада Народних Комiсарiв була без голови. Згодом на цю посаду був приназначений добре знаний росiйський чекiст Коротченков, а iнший, не менш вiдомий росiйський чекiст Хрущов, став секретарем компартiї України. Приблизно в той самий час був заарештований i зник старий бiльшовик i приятель Ленiна Петровський, який вiд початку був президентом Української Радянської Соцiалiстичної Республiки. Пропадали й iншi не менш вiдомi комунiсти. Останнiм часом усiх українських нацiоналiстiв називають троцькiстами i наймитами фашистських держав.[18]
Таким чином, в Українi протягом семи останнiх рокiв змови повторюються дуже часто, нерiдко спалахують заворушення. Цi прояви носять не просто антирадянський характер, вони завжди мають i подальшу мету — створення української незалежної держави.
Радянська Україна за територiєю дорiвнює Нiмеччинi (перед об'єднанням останньої з Австрiєю). Часом кажуть, що без України Росiя не прогодує себе. Це не так. Сучасних зборiв зерна в Українi ледве досить, щоб прогодувати народ України, i коли — як це й тепер робиться — велику частину забирає держава, то багато українцiв мусять голодувати. Правдою є те, що радянська Росiя не меншою мiрою, нiж царська, залежить вiд українського вугiлля, чавуну та iнших сировинних ресурсiв — хоча багато їх знаходиться в iнших мiсцях Росiйської iмперiї. Якщо б Росiя втратила Україну, то довелось би тi власнi ресурси розробляти, а маючи Україну за свою колонiю, Росiя може собi дозволити занедбати їх.
Росiйський уряд навiть не прикидається милосердним до своїх опонентiв. Вiд Польщi ж можна було б сподiватися чогось iншого. А проте стосунки мiж поляками й українцями поганi вкрай. В 1918 роцi українцi проголосили у Схiднiй Галичинi незалежну державу, яку бажали приєднати до Великої України з столицею в Києвi. Пiсля завзятих боїв цей український уряд у Галичинi був повалений поляками, а пiзнiше, пiсля вiйни з бiльшовиками, вони вiдiбрали ще двi українськi провiнцiї — Волинь i Полiсся. Пiлсудський уже мрiяв про вiдродження колишньої польської iмперiї у виглядi федерацiї Польщi, Литви та України. Альянти, опинившись перед доконаним фактом, прийняли його, головним чином на догоду Францiї, яка мала iлюзiю, що велика Польща — значить сильна Польща. Свою згоду Антанта дала за умови, що Польща надасть автономiю українцям Галичини. Польський уряд погодився на цю вимогу i, щобiльш, пiдписав договiр про захист меншин. Не раз парламентськими та iншими заходами українцi намагалися змусити полякiв дотриматись того слова, але й досi безуспiшно. Тепер у польськiй Українi точиться перманентна революцiя.
Українцi нарiкають на свiдоме заниження кiлькостi їхнього населення, якого вони нараховують шiсть мiльйонiв, а щоб те заниження було ефективнiшим, великiй частинi нав'язується назва «русини». Нарiкають на вiдсутнiсть українського унiверситету у Львовi, бо українцям вiдводять лиш малий вiдсоток мiсць у польських унiверситетах, а пiсля навчання вони не знаходять собi роботи крiм бiзнесу та дрiбної торгiвлi. Нарiкають, що число шкiл, в яких українська мова вивчається нарiвнi з польською, поступово зменшується. Нарiкають, що маєтки на українськiй територiї перерозподiлюються й роздаються полякам, а не українцям, тобто що поляки систематично колонiзують Захiдну Україну.
Нарiкають, що їхня преса пiдлягає суворiй цензурi i що органiзацiї, зайнятi лише розвитком спорту, нерiдко закривають. Нарiкають на сваволю мiсцевих урядовцiв i на вiдсутнiсть справедливостi щодо українцiв — все це добре вiдоме польському населенню й посилює його зневагу до українцiв. Нарiкають, що тисячi українцiв перебувають у в'язницях i таборах, i що арештованих довго тримають по тюрмах без звинувачення, а тим часом полiцiя вишукує докази їхньої провини. Нарiкають, що провини, за якi тяжко карають українцiв, полякам обходяться легко.
Не треба думати, що українцi тiльки й знають, що бунтуватись. Вони намагаються будувати своє власне життя i створюють органiзацiї з гарним управлiнням для пiдтримки самоосвiти, сiльського господарства та кооперативних пiдприємств. Так, певна кiлькiсть українцiв застосовує терор. З iншого боку, методи урядового переслiдування й так званого «втихомирення» теж носять терористичний характер. Істина полягає в тому, що зiткнулися двi гордi i впертi волi, i тепер мiж ними виникло таке напруження, що неможливо досягти згоди нi в чому.
Українцi сповненi рiшучостi здобути волю. Поляки не квапляться дати її їм. Вони переконанi, що повиннi володiти Галичиною, Волинню й Полiссям, якi складають одну третину їхньої територiї, щоб захистити себе вiд Радянської Росiї. Вони не можуть уявити собi, що найкращою формою захисту є вдоволена Галичина.
Пiд Румунiєю — в Бесарабiї, яка перед тим була росiйською провiнцiєю, i на Буковинi, яка ранiше належала Австрiї, — живе близько одного мiльйона українцiв. Тут також Союзники, поставленi перед доконаними фактами, прийняли їх. В Румунiї
