Українське питання - Ланселот Лоутон
(«Прейгер Пресс», 4 травня 1934 р.)
УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В РУМУНІЇ
Що стосується українцiв у Румунiї, то вони захищенi Договором про меншини мiж Сполученими Штатами Америки, Британською Імперiєю, Францiєю, Італiєю, Японiєю та Румунiєю, який був пiдписаний у Парижi 9 грудня 1919 року i в якому викладено звичайнi положення про захист расових, релiгiйних та мовних меншин.
Цi фрагменти показують ту юридичну основу, на якiй вiдстоює свої права український народ у чотирьох рiзних державах. Очевидно, надто мало зусиль робиться для того, щоб утвердити справедливiсть по вiдношенню до українцiв; i неважко здогадатися, що подальше нехтування цим питанням може втягнути в конфлiкт усю Європу.
Україна: найбільша проблема Європи
Виклад доповiдi, виголошеної у Близько- i Середньосхiдному Товариствi 1 лютого [1939 р. ], з ласкавої згоди сера Франка i ледi Нювнес, за адресою Принцес Гейт, 55 [Лондон]. Головував мiстер Трейсi Фiллiпс, кавалер Вiйськового Хреста. Додано деякi iсторичнi та iншi примiтки.[17]
ПРОТЯГОМ останнiх кiлькох мiсяцiв Україна — зовсiм невiдома Заходовi країна — опинилася в центрi свiтової уваги. Гадаю, бiльшiсть людей можуть сказати, що знають мало або й нiчого не знають про неї. Це не їхня провина. Для такого незнання є поважнi причини. Поневолювачi України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навiть її iснування. Дуже важко уявити собi щось бiльш гiдне осуду, нiж замовчування народу, котрий за давнiм правом належить до родини європейських нацiй. Але неконтрольованi подiї тепер вивели Україну на мiжнародну арену.
Попри загальну, хоча й зрозумiлу непоiнформованiсть у цiй справi, переважає думка, що вiд вирiшення української проблеми буде залежати доля Європи. Ця думка має своє виправдання. Територiєю Україна в три-чотири рази переважає, а населенням дорiвнює Великiй Британiї. Коли Москва захопила Україну, то швидко по тому був завойований i Кавказ. Вiдтодi для Росiї вiдкрилися шляхи до Близького Сходу, i її мрiї про захоплення Константинополя тепер не здаються фантастичними. Вiдтодi ж таки європейським народам — крiм тих, що зважились на заморську експансiю, — доводиться тулитися на пiвостровi на краю велетенського континенту, що розкинувся вiд Пiвнiчного моря до Тихого океану. Версальський договiр затвердив цей територiальний подiл. Як наслiдок, сьогоднiшня Московiя, яка тепер називає себе Радянським Союзом, панує над понад 200 нацiональностями, займає територiю близько дев'яти мiльйонiв квадратних миль, а всi iншi нацiї Європи тiсняться на пiвтора мiльйонах квадратних миль.
З усiх країн, пiдлеглих Радянському Союзовi, Україна найбiльша й найважливiша. Розташована мiж двома великими системами гiр — Кавказом i Карпатами — на сходi вона межує з Азiєю, на заходi втискається в Центральну Европу, а на пiвднi, з чорноморських берегiв, має доступ до Середземноморського басейну. Перед вiйною вона була роздiлена мiж двома державами, Росiєю та Австро-Угорщиною, i пiсля вiйни розчетвертована мiж Росiєю, Польщею, Румунiєю та Чехословаччиною.
З огляду на унiкальне географiчне положення України, маємо всi пiдстави вважати, що в наш час, коли стiльки народiв хочуть не просто утриматися на своїх посiлостях, але й поширити їх, будь-яка серйозна спроба з боку України скинути поневолювачiв i об'єднати свої чотири розмежованi частини в одну незалежну Українську державу неодмiнно викличе справжню панiку.
Якщо ж Українi в цьому пощастить, то на сходi Європи з'явиться держава, за територiєю й населенням друга пiсля Росiї. Такого масштабу подiя, найвiрогiднiше, викликала б одночаснi й важливi змiни всюди. Вона вплинула б, i чи не вирiшальним чином, на долю бiльшовизму в Радянському Союзi, а можливо, й нацiонал-соцiалiзму в Нiмеччинi. Вона також вирiшила б майбутнє Польщi, Румунiї та сусiднiх земель i вiдкрила б новi грандiознi проблеми перед Британською iмперiєю.
Якими є надiї на успiх України? Перш нiж вiдповiсти на це питання, хочу зауважити, що сам я не належу до друзiв України. Я зацiкавлений цiєю боротьбою лише як дослiдник Схiдної Європи.
Бiльшiсть росiян завжди виявляли — i сьогоднi ще виявляють — дуже примiтивний пiдхiд у стосунках з Україною. Я кажу про старорежимних, а не про пiдрадянських росiян: «Немає й нiколи не було нiякої української нацiї», — твердять вони в заслiпленнi. Таке запевнення було офiцiйно проголошене мiнiстром внутрiшнiх справ у 1863 роцi i вiдтодi часто повторюється. Україна, мовляв, це просто пiвденна частина Росiї. Багато полякiв також заперечували iснування української нацiї, кажучи, що Україна — це тiльки частина Польщi. За цими амбiтними суперечками й претензiями лежить причина трагедiї України.
Оскiльки є багато чого сказати про сучаснi подiї, менi не слiд довго зупинятися над давноминулим. Але тому, що ще й тепер росiяни i декотрi, хоч i меншою мiрою, поляки твердять, що український нацiоналiзм не має глибокого корiння, коротке звернення до iсторiї необхiдне для розумiння сучасних подiй.
Можна довести, що Українська держава iснувала впродовж трьох окремих перiодiв. Перший iз них — вiд дев'ятого до тринадцятого столiття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найпередовiших у Європi. Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв'язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю — тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони присвоїли собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно. Проте їхнiй-таки видатний iсторик Ключевський визнає, що населення цих двох регiонiв складалося з окремих рiзних етносiв i що їхнi фiзичнi властивостi чiтко вiдрiзнялися.
Другим перiодом української незалежностi була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами й нападами з пiвночi, лежала безпомiчна, Литва й Польща зайняли її територiю. І в XVI столiттi, коли цi двi держави уклали союз, Україна
