Українське питання - Ланселот Лоутон
У 1914 роцi та сама зла доля, якої боявся генерал Залесський, таки знайшла Росiю. Це була Європейська вiйна, внаслiдок якої Україна в 1918 роцi стала незалежною державою. В мене замало часу, щоб розповiдати про цей складний перiод. По допомогу проти нападу бiльшовикiв український уряд звернувся до Центральних держав. Те запрошення цiлком вiдповiдало намiрам Нiмеччини i Австро-Угорщини. Гостро потребуючи збiжжя, вони негайно ввели вiйська в Україну й заходилися стягати провiант iз усiєю брутальнiстю, яку їм диктувала безвихiдь. Українське керiвництво, що спробувало захищати селян i вiдмовилося сприяти тiй конфiскацiї, було розiгнане. Головне командування нiмецької армiї призначило гетьманом України генерала Скоропадського, командувача корпусом росiйського вiйська, що мав українське походження.
Нiмцi, якi його пiдтримували, наштовхнулись на впертий спротив з боку селян, i багато з них було вбито. Коли пiд ударами союзникiв нiмецький фронт на Заходi розвалився, нiмцi вiдiйшли з України, а Скоропадський, перебраний у форму нiмецького офiцера, втiк до Нiмеччини, де й живе по сьогоднiшнiй день. Українська Директорiя на чолi з Петлюрою, атакована з усiх бокiв бiлими й червоними, не втрималася довго, i в Українi встановився совєтський режим.
Перед тим як постав Радянський Союз, бiльшовики визнали незалежнiсть України. Але зробили це тимчасово, зважаючи на тяжкий перебiг їхньої боротьби за владу. У своїх роботах Ленiн провадив ту думку, що великороси, тобто насправдi московити, мають пiдстави для нацiональної гордостi, бо, зрештою, це вони створили революцiйний клас i зробили соцiалiзм доступним для всього людства. «Але, — додавав Ленiн, — ми не симпатизуємо малим державам. Ми стоїмо за централiзм i проти федеративних стосункiв.»
В нашiй країнi переважає думка, що неможливо дiзнатися, що тепер коїться в Радянському Союзi. Це помилка. В радянськiй пресi є безлiч свiдчень того, що, як висловився сам Сталiн, нацiоналiзм в Українi становить велику небезпеку. Багато спостерiгачiв, як українських, так i чужоземних, сходяться на тому, що фактичнi обставини виправдовують тривогу радянської влади. Перед початком i пiсля Свiтової вiйни я мав нагоду добре ознайомитися з українським нацiоналiзмом. В 1933 роцi, повернувшись з України, п. Гарет Джоунз (Gareth Jones) доповiдав i писав статтi у щоденнiй англiйськiй прессi, де вiн чiтко стверджував, що в Українi iснує дуже сильний нацiоналiстичний рух. Іншi автори пiдтверджували те спостереження. Одним iз найпомiтнiших є Лазаревський, що прожив 10 рокiв у Радянськiй Українi i був добре знайомий з українськими лiдерами.
На вiдмiну вiд старорежимних росiян, бiльшовики не заперечують iснування української нацiї. Ленiн писав: «Своїм гнобленням царизм i росiйська буржуазiя залишили в серцях сусiднiх народiв велику неприязнь до великоросiв. Замiсть самовизначення я пропоную цiлком точне поняття — право на вiльне вiдокремлення». Те право було фактично занесене в Конституцiю, але без прописаної процедури, як це могло б статися. Кожен, хто в Радянському Союзi вiдверто захищає сепаратизм, безслiдно зникає.
Багато українських комунiстiв щиро вiрили, що українська автономiя буде пiдтримуватись i що українська партiя, українська економiчна органiзацiя й українська Червона Армiя будуть iснувати незалежно вiд Москви. Цi iлюзiї скоро вивiтрились. За Конституцiєю 1924 року, яка заклала основи того, що тепер називається СРСР, Україна була цiлком позбавлена автономiї, i вся полiтична, вiйськова та економiчна влада була централiзована в Москвi. Тiльки управлiння власними культурними справами було залишене Українi. Справжню причину такої ситуацiї розкриває провiдний бiльшовицький теоретик Попов: «Бiльшовики не повиннi залишатися поза українським нацiональним розвитком, з яким ототожнюються маси, iнакше вiн пiде своїм власним, небезпечним для нас шляхом. Щоб наблизитися до мас, ми мусимо вчити українську мову».
За цiєю порадою, українська мова була проголошена офiцiйною. В порiвняннi з заборонами царських часiв це був великий поступ. Безпартiйнi, що головним чином гуртувалися бiля Академiї наук, а також i комунiсти, жадiбно вхопилися за цю можливiсть; почався розквiт лiтературної й культурної дiяльностi. Безсумнiвно, це було патрiотичне вiдродження.
В 1925–26 рр. пiд проводом Шумського, Максимовича i вiдомого письменника Хвильового з'явилася в українськiй партiї опозицiя, яка домагалася розробки нацiональної комунiстичної програми. З такого приводу Київський Центральний Комiтет партiї визнав за необхiдне повiдомити Виконавчий комiтет Третього Інтернацiоналу в Москвi, що iснування цих опозицiйних груп свiдчить про антисовєтську роботу як у мiстах, так i по селах, i що в Українi розростається шовiнiзм.
В роцi 1929 ГПУ викрило широко розгалужену революцiйну органiзацiю пiд назвою Спiлка Визволення України. Сорок п'ять її лiдерiв було на довгi роки ув'язнено i багато обвинувачених у спiлцi з ними розстрiляно. Двома роками пiзнiше (1931 р.) була викрита iнша революцiйна органiзацiя пiд назвою Нацiональний Центр. В тому самому роцi почалася насильницька колективiзацiя села.
Тут треба пояснити, що нацiональний рух не обмежувався лише колами iнтелiгенцiї. Серед iнтелiгенцiї було багато агрономiв, якi мали постiйнi стосунки з селянами. В жоднiй частинi Радянського Союзу спротив колективiзацiї не був такий упертий i сильний, як в Українi. Причиною було те, що за царату, на вiдмiну вiд бiльшостi росiйського селянства, українськi селяни не знали сiльської комуни (общини) i вели переважно кожен власне iндивiдуальне господарство. Усiма засобами, що лишалися в їх розпорядженнi, вони боролися за свiй український спосiб життя, i врештi п'ять мiльйонiв селян загинули вiд голоду та з iнших причин. На Заходi майже не знають про цю велику трагедiю.
В тих голодних 1932–1933 роках знову було викрито революцiйне пiдпiлля: 1932 року це виявилась вiйськова органiзацiя, в якiй брали участь командири Червоної Армiї, а 1933 року були заарештованi ще 4000 осiб; один за одним вiдомi українцi оголошувались винними в тяжкому злочинi — нацiональному патрiотизмi — i зникали без слiду.
В 1933 Скрипник, старий бiльшовик i приятель Ленiна, який займав кiлька високих посад, у тому числi пост заступника голови Ради Народних Комiсарiв в Українi, був звинувачений у змовi з намiром стати на чолi незалежної України; коли його викликали до Москви звiтувати про свою дiяльнiсть, вiн наклав на себе руки.
Постишев, росiянин, був присланий з пiвночi для придушення бунту. Прибув вiн разом iз багатьма iншими росiянами та великою силою росiйського вiйська. Нацiоналiстiв знаходили скрiзь по Українi, в усiх прошарках населення. Близько половини компартiї України було «вичищено» разом iз сотнями урядовцiв.
Багато українських комунiстiв, яких
