Науково-практичний коментар Земельного кодексу України - О. М. Мірошниченко

Практика йде, зокрема, по шляху створення різного роду комісій з вирішення земельних спорів при виконкомах рад. Останні своїм рішенням затверджують результати роботи таких комісій. Проте, зважаючи на вже згадану відсутність механізму примусового виконання таких рішень, і як наслідок, неможливість досягнення мети вирішення спору, створення такого роду додаткових структур видається невиправданим.

Поняття "спори... щодо меж земельних ділянок" не має чіткого змісту, і при бажанні конкретний спір може бути витлумачений і як суперечка щодо меж земельних ділянок, і як спір з приводу володіння та користування земельною ділянкою, що за формальними ознаками може бути предметом розгляду виключно у суді відповідно до ч. 2 ст. 158 ЗКУ. Крім того, повноваження з вирішення земельних спорів обласними, районними радами, передбачені ст. ст. 8, 10 ЗКУ, чинним законодавством не конкретизуються. Поняття "земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок ... " є невдалим, адже малися на увазі, вочевидь, не "спори в межах населених пунктів", а спори щодо "меж земельних ділянок, розташованих в межах населених пунктів". Традиційно невдалим є вживання у нормі терміна "громадяни", що обумовлює необхідність розширеного тлумачення норми (поширення її на інших фізичних осіб) тощо.

До частини четвертої. Можливість вирішення земельних спорів органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (Держкомземом України та його органами - див. ст. 15 ЗКУ та коментар до неї) є декларативною, як і положення попередньої частини, відповідні положення характеризуються низкою техніко-юридичних недоліків.

Зокрема, не йдеться про те, органи якого рівня мають право розглядати земельні спори. Не йдеться про це і у положеннях про територіальні органи земельних ресурсів, затвер­джених наказом Держкомзему України від 17.06.2008 №123. Аналогічно до попередньої частини, маємо висловити зауваження щодо сутності земельних спорів, вирішення яких має підпадати під дію коментованої норми. Існує ймовірність виникнення колізії із нормами ч. З та ч. 2 коментованої статті. В доповнення до цього можна стверджувати, що спори з приводу розташування обмежень у використанні земельних ділянок можуть вважатись спорами з приводу користування ними (відповідно до ч. 2 ст. 158 ЗКУ).

До частини п'ятої. Відповідно до ст. 124 Конституції України "юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі". Іншими словами, будь-яке рішення органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, прийняте відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 158 ЗКУ, не є остаточним і може бути пере­глянуте у суді.

Крім того, протлумачивши ст. 124 Конституції України, Конституційний Суд України у Рішенні по справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9.07.2002 №15-рп/2002 постановив, що "... право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист".

Таким чином, навіть при наявності можливостей відповідно до коментованої статті звернутись за вирішенням спору до органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади, особа не може бути обмежена у своєму праві звертатись безпосередньо до суду.

   1. Земельні спори розглядаються органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у місячний термін з дня подання заяви.

   2. Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.

   3. Відсутність однієї із сторін без поважних причин при повторному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляд і прийняття рішення.

   4. У рішенні органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів визначається порядок його виконання.

5. Рішення передається сторонам у 5-денний термін з часу його прийняття.

Загальна характеристика. Зазначимо, що в силу низки причин вирішення спорів органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органами місцевого самоврядування не забезпечує дієвого захисту земельних прав (див. коментар до ч.ч. 3 та 4 ст. 158 ЗКУ). З огляду на це, практика вирішення спорів такими органами практично відсутня. Положення коментованої статті не мають практичного застосування.

До частини першої. Підставою для початку процедури вирішення земельного спору є подання належним чином оформленої заяви, у якій викладено сутність спору та вимоги заявника. Оскільки закон не містить спеціальних вимог до форми і змісту заяви, вона повинна відповідати загальним вимогам до звернення громадян (ст. 5 ЗУ "Про звернення громадян").

До частини другої. У коментованій нормі ЗКУ передбачив процесуальні норми порядку розгляду земельних спорів органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та орга­нами місцевого самоврядування. Зокрема, встановлений порядок повідомлення зацікавлених сторін про час і місце розгляду спору.

Разом із тим, норми коментованої частини ст. 159 не є настільки чіткими, як норми відповідно цивільного, господарського тощо процесуального закону. ЗКУ не визначає поняття "зацікавлені особи", відтак про їх коло можна лише здогадуватись. За логікою законодавця, втіленою в актах процесуального законодавства, до зацікавлених осіб варто відносини усіх тих, на чиї права та обов'язки може вплинути вирішення спору.

Завчасне повідомлення про розгляд справи, на нашу думку, має полягати