Засвідчення - Джефф Вандермеєр

6. ТОПОГРАФІЧНІ АНОМАЛІЇ

Та сама кімната допитів. Ті самі потерті стільці. Те саме непевне світло. Та сама Жар-птаха. Чи не та сама? Сліди незнайомих відблисків чи блимання в неї в очах, або виразу її обличчя — він не міг визначити, що саме. Чогось він не вловив на першій сесії. Вона здавалася м’якшою і складнішою, ніж тоді. «Якщо тобі здасться, що хтось змінився від однієї сесії до іншої, переконайся, чи це не ти сам змінився». Материнська засторога вряди-годи спалахує, от ніби мати сягає рукою до коробки, де лежить китайське печиво з передбаченнями долі, та навмання вибирає звідти ласощі.

Керманич недбало поставив горщик на стіл ліворуч, а між ним і собою розташував її особову справу як одвічну приманку. Коли вона уздріла горщик, чи піднялася трохи у неї брова? Керманич не був певен. Але ця жінка нічого не сказала, хоча нормальна людина, либонь, зацікавилася б. Підкорившись власній примсі, Керманич видобув із кошика мишу й поклав її до горщика з рослиною. У цьому гнітючому місці це нагадувало сміття.

Керманич сів. Він обдарував її легкою усмішкою, але все ж таки відповіді не отримав. Він уже вирішив не повертатися до того пункту, де вони скінчили, — з потопання, навіть якщо це означає, що йому доведеться боротися зі своїм раптовим бажанням чикрижити правду-матку. Надряпані на мурі за дверима слова, які побачив Керманич, досі тривожили його думки. Де лежить гнітючий плід, узятий з руки грішника, я плодитиму сім’я мерців… Рослина. І мертва миша. Якийсь різновид безумного благодіяння. Чи якийсь різновид розіграшу чи жарту. А чи додаткові свідчення низхідної спіралі, стрибка зі скелі в океан, повний чудовиськ. Можливо, насамкінець, перш ніж канути у дванадцяту експедицію, директорка практикувала якусь збочену форму скребла?

Та й заступниця директорки не могла бути непричетною до цієї деволюції. Ще одна причина, чому Керманич був такий щасливий, що заступниця не підглядає за однобічним дзеркалом. Перейнявши трюк у свого колишнього колеги, який вчинив з ним колись так само на останній роботі, Керманич призначив Ґрейс післяобідній час для сесії. Потім він пішов до експедиційного відділу утримування, порозмовляв з охоронцем, і біологиню перевели до кімнати інструктажу.

Сторч головою, тепер уже без преамбул. Керманич ігнорував водяні плями на стелі, які нагадували кожна своє — то вухо, то гігантське підводне око, яке втуплюється вниз.

— У Нуль-зоні є топографічна аномалія, досить близько до базового табору. Чи будь-хто з членів вашої експедиції бачив цю топографічну аномалію? Якщо так, то чи заходили ви досередини? — Насправді здебільшого ті, хто з таким стикався, називали це вежею, чи тунелем, чи навіть ямою, але він учепився в термін «топографічна аномалія», сподіваючись, що біологиня сама надасть цьому явищу якоїсь специфічнішої назви.

— Я не пам’ятаю.

Її безперестанне вживання цих слів почало вже дратувати — або, можливо, це дратували ті слова на мурі? І постійність її опору просто підсилювала це роздратування.

— Ви впевнені? — Атож, вона впевнена.

— Думаю, я б запам’ятала, що забула це.

Коли Керманич тепер зустрів її погляд, кутики вуст біологині були трохи підняті, а очі випромінювали світло, і це так відрізнялося від попередньої сесії. З причини, незрозумілої йому, він відчув розчарування. Це була не та людина. Чи та?

— Це не жарт, — мовив він, вирішивши подивитись, як реагуватиме вона, якщо він удасть роздратування. Але ж він справді дратувався.

— Я не пам’ятаю. Що я можу сказати? — Кожне слово вона вимовляла так, начебто її допитувач мав уповільнений розвиток і не розумів її з першого разу.

Видіння його канапи в його новому домі, Чоррі, який згорнувся у нього на колінах, музики, яка грає, книги в руці. Кращого місця, ніж отут.

— Щось ви та пам’ятаєте. Щось та приховуєте. — 3 натиском. Дехто з допитуваних хоче потішити допитувача. Інші не хвилюються або навмисне перешкоджають. Ураз майнула думка, після першої сесії та трьох стенограм: біологиня може лавірувати між обома цими крайнощами, не маючи власної думки або перебуваючи у жорстокому конфлікті. Що йому зробити, аби її переконати? Ув’язнена в горщику миша її не переконала. Як і зміна теми.

Біологиня нічого не сказала.

— Неймовірно, — промовив він, начебто знову заперечуючи. — Стільки інших експедицій стикалися з цією топографічною аномалією. Треба ж придумати, топографічна аномалія.

— Навіть якщо так, — відповіла вона, — я не пам’ятаю вежі.

Вежі. Не тунелю, не ями, не печери, не діри в землі.

— Чому ви називаєте це вежею? — спитав він, нападаючи. Надмірний наскок, за мить опісля збагнув він.

На обличчі Жар-птахи з’явився посміх, наче відблиск прихильності. До нього? До думки, яку викликали його слова?

— Чи знаєте ви, — сказала вона, — що ксенофора чіпляє собі до мушлі порожні мушлі інших равликів? І в результаті морські ксенофори дуже незграбні. Вони спотикаються і падають через оці порожні мушлі, які їх замасковують, але якою ціною — за все треба платити.

Глибоко приховане джерело веселощів у цій відповіді стрілою вразило його.

Можливо, йому хотілося також, щоб вона розділила його зневагу до терміна топографічна аномалія. Цей вислів виринув під час початкового інструктажу Керманича у Ґрейс та інших штатних працівників. Доки якийсь експерт з «топографічної аномалії» розводився про її не-аспекти, головним чином малюючи план про те, чого інші не знали, Керманич відчував, як у ньому розливається жовч. А з нею — цілий монолог. Викликаючи в собі дідуся Джека, здатного розпалитися сильним гнівом, коли хотів, надто коли стикався з дурнями царя небесного. Його дідусь підвівся б і сказав би щось таке: «Топологічна аномалія? Топологічна аномалія? А ви не маєте на увазі відьмацтво? А ви не маєте на увазі кінець цивілізації? А ви не маєте на увазі якоїсь страхолюдної штуки, про яку ми гадки не маємо, дідька лисого не знаємо, як і все, чого не знаємо?»

Просто тінь на розмитій фотографії, витке нічне жахіття, кубло, виражені в нотатках кількох ненадійних свідків — яких зробили ще ненадійнішими завдяки гіпнозу, мабуть, незалежно від протестів Центру. Спіральні нитки заплуталися, ці стежки можуть утворюватися з чогось — а можуть і не утворюватися, — навіть не такі безумні в своїй ексцентричності, як той равлик, власник мушлі, котрий спотикається де тільки можна, мов п’яний. Немає надії розгадати, що це таке, або просто загнати це до пекла, послати до чорта, бо так чинять інтелектуальні мавпи. Просто якась штука в землі, згадувана принагідно, дійсно, як «накривка люку», або «водопровідний кран», або «столові ножі». Топографічна аномалія.

Але більшість цього він