Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Підвищенню ролі громадськості у здійсненні правосуддя сприяло створення керованих судами самодіяльних органів — Рад народних засідателів. Відновили діяльність товариські суди, що виникли у 20-х роках для боротьби з порушниками дисципліни праці. Відповідно до Положення про товариські суди Української РСР від 15 серпня 1961 р. до їх підсудності належали справи про антигромадські вчинки і злочини, за вчинення яких не передбачалося кримінальне покарання. Товариські суди застосовували переважно заходи громадського впливу і лише у разі необхідності могли порушувати клопотання перед народними судами про застосування кримінального покарання. Справи розглядалися колегіально у складі трьох членів товариського суду.
Закон про судоустрій УРСР 1960 р. вніс зміни у правовий статус адвокатури. Зазначалося, що колегії адвокатів є добровільними об’єднаннями осіб, які займаються адвокатською діяльністю. Відповідно до норм кримінального і цивільного судочинства адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної і цивільної справи. 25 вересня 1962 р. було прийнято Положення про адвокатуру УРСР, яке значно посилило роль місцевих Рад депутатів трудящих у керівництві діяльністю адвокатури. Новим у Положенні був розділ про права і обов’язки адвоката. Адвокат був зобов’язаний не розголошувати відомості, що були повідомлені йому довірителем у зв’язку із наданням юридичної допомоги в даній справі. Тому адвокат не міг бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомими у зв’язку з виконанням обов’язків захисника в даній справі. Йому заборонялося відмовлятися від прийнятого на себе захисту звинуваченого.
Завдання, права та обов’язки, форми і методи діяльності прокуратури визначало прийняте 24 травня 1955 р. Положення про прокурорський нагляд в СРСР. Серед завдань прокуратури важливе місце займала охорона політичних трудових, житлових та інших особистих і майнових прав громадян. Вищий нагляд за дотриманням законів міністерствами, підпорядкованими їм підприємствами і службовими особами, а також громадянами СРСР покладався на Генерального прокурора СРСР. Органи прокуратури на місцях підпорядковувались Генеральному прокуророві і мали здійснювати нагляд за законністю, незалежно від впливу місцевих органів влади. Установлювався десятиденний термін розгляду протестів прокурорів щодо виявлених фактів порушення законності в управлінні.
У повоєнний період відбувалася реорганізація органів держбезпеки та внутрішніх справ. Після смерті Й. Сталіна у 1953 р. Л. Берія, намагаючись захопити владу, ініціював об’єднання окремих міністерств держбезпеки (МДБ) і внутрішніх справ (МВС) в одне міністерство (МВС СРСР) і очолив його. Проте після арешту Л. Берії органи держбезпеки знову виокремлюються. Для керівництва ними при Раді Міністрів утворюється Комітет державної безпеки (КДБ).
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1956 р. розпочалася децентралізація органів внутрішніх справ. Обласні управління МВС були підпорядковані обласним Радам депутатів трудящих, а управління, відділи (відділення) міліції в містах і районах перетворювалися на управління, відділи (відділення) міліції виконкомів місцевих Рад депутатів трудящих. У 1960 р. у зв’язку з ліквідацією МВС СРСР керівництво органами внутрішніх справ повністю передавалося МВС союзних республік. 5 вересня 1962 р. органи внутрішніх справ були перейменовані в органи охорони громадського порядку.
Важливим кроком на шляху їх зміцнення було прийняття у 1962 р. нового Положення про міліцію, тексту присяги особового складу міліції, встановлення щорічного відзначення Дня радянської міліції.
З 1963 р. органам охорони громадського порядку було надано право проведення попереднього слідства. Залученню громадськості до охорони громадського порядку сприяло виникнення у 1958 р. на Донбасі і подальше поширення в Україні народних дружин. Правові основи їх діяльності були визначені постановою Ради Міністрів УРСР від 2 березня 1959 р. «Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні». На 1 січня 1965 р. в Україні діяло понад 32 тис. народних дружин, у складі яких налічувалось близько 1 млн 700 тис. дружинників.
Зміни в законодавстві
Повоєнний розвиток правової бази відбувався на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Директиви партійних з’їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, що мали юридичну силу.
Проголошений ХХ з’їздом КПРС курс на демократизацію й розширення повноважень союзних республік передбачав усунення деформацій в правовій системі. Посиленню демократичних тенденцій у розвитку права мав сприяти союзний Закон від 11 лютого 1957 р. «Про віднесення до відання республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів». Проте робота над другою кодифікацією права в Україні розпочалася раніше, після прийняття 14 травня 1956 р. Президією Верховної Ради Української РСР постанови «Про перегляд кодексів законів Української РСР».
Цивільне законодавство спрямовувалося на зміцнення передусім права державної власності. Так, протягом 1945–1946 рр. була проведена націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв’язку в західних областях, на Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва зросла роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладання договорів господарськими організаціями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі.
Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 р., в якій було засуджено послаблення керівництва заготівлею зерна з боку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів (встановлення добових завдань, закріплення керівних працівників з обласних центрів «персонально за молотильними агрегатами й відповідними колгоспами» тощо). У результаті було штучно створено новий голодомор в Україні. В умовах, коли тисячі українських селян помирали з голоду, Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов, Секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, Уповноважений Міністерства заготівель СРСР по Українській РСР В. Калашніков доповідали Сталіну що «колгоспи, радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов’язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р. достроково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3 %. Здавання хліба державі зверх плану продовжується».
Відбувалося «зближення» державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, відповідно до рішення Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.), були передані у державну власність артілі промислової кооперації.
Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р., якою запроваджувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.
Певні зміни відбувалися у цивільно-правому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. «Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків» громадяни отримали право особистої власності на одно- або двоповерховий будинок.
