Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

обіцянка, чи тільки проголошення невизначеного наміру. Той аспект, який стосується здійснення якогось акту під час «говоріння», пропонується називати іллокутивним актом. Однак є й ще один аспект, на якому наполягає Остін. Вимовляння якихось слів часто, і навіть звичайно, спричиняє наступний вплив на відчуття, думки або дії аудиторії, і це може бути розрахований, навмисний, цілеспрямований ефект. Здійснення акту цього типу можна назвати перлокутивним актом, або перлокуцією. Наступні приклади показують специфіку кожного акту у процесі промовляння і його сприйняття:

1. «Він сказав мені «Допоможи їй!» - локуція.

2. «Він наполіг (чи порадив, наказав тощо), щоб я допоміг їй.» - іллокуція.

3. «Він умовив мене допомогти їй.» - перлокуція.

Отже, Остін доводить, що коли ми в процесі мовного спілкування щось говоримо, то одночасно здійснюємо групу дій: по-перше, просто промовляємо якесь речення з певним смислом (локутивний акт); по-друге, про щось інформуємо, наказуємо, попереджаємо, щось розпочинаємо (іллокутивний акт); по- третє, ми здатні щось викликати або чогось досягти, скажімо переконати, вимусити, залякати, здивувати, ввести в оману (перлокутивний акт). Останній акт відрізняється від попереднього за ознакою успішності, наявності наслідків.

Теорію мовленнєвих актів розвивали далі інші представники Оксфордської школи, такі як Пол Грайс (1913-1988), Пітер Стросон (1919-2006) та американський філософ Джон Сьорль (1932 р. н.), поглиблюючи розуміння природи іллокутивних актів аж до визнання їх основними одиницями мовного спілкування та проводячи пошук правил успішності мовленнєвих актів.

Підсумовуючи, можна сказати, що філософський інтерес до мови був викликаний не лише усвідомленням того, що мова є вирішальним знаряддям осягнення дійсності і головним засобом людського спілкування, а й рухом від упевненості в прихованості за структурами мови структури дійсності до дещо скептичного ставлення до традиції пошуку через мову фундаментальної онтології і піднесення вагомості повсякденної мови як самоцінності.

Мовознавчі теми й мовні проблеми, які є в суспільстві звичайно не вичерпуються наведеними тут філософськими аспектами. У певні часи суперечки навколо мови набувають політичного забарвлення, навіть загострення. Якщо взяти до уваги, що нині на Землі налічується понад 2000 етнічних угруповань зі своїми мовами, а держав близько двох сотень, то більшість країн є багатонаціональними, а значить і багатомовними. У ті часи, коли в суспільстві за будь-яких обставин зростає політичне напруження, особливо на тлі економічних негараздів, мовні аспекти життя різних етносів можуть використовуватись певними силами у політичній боротьбі. Хтось може говорити про переваги й достоїнства однієї мови перед іншою і цинічно нехтувати тим, що материнська мова, скільки б носіїв вона не мала, входить у плоть і кров кожної живої людської істоти, однак з загальної гуманістичної й демократичної позиції ясно, що слід всіляко дбати про умови розвитку всіх мов, пам’ятаючи, що можливість повсякденного користування рідною мовою несе відчуття повноти і радості життя, дає психічне здоров’я людині, нормалізує її світовідчуття, до того ж кожна мова є великою цінністю, входить у загальний культурний генофонд людства.

5.4. Культура

Слово культура походить від латинського cultura, що колись значило «обробка» і перш за все стосувалось землі у її сільськогосподарському використанні. Але досить рано це слово почало вживатись і в іншому, переносному смислі. Так класик латинської філософської прози, знаменитий римський оратор Марк Тулій Цицерон (106-43 до н. е.) використав «культуру» в смислі обробки людського розуму через навчання й виховання. У XVII-XIX ст. ним уже позначають удосконалення людських якостей, протиставляючи cultura і natura, тобто те, що створено людьми, протиставляється тому, що зростає саме собою, виступає як природна даність. Сьогодні з поняттям культури пов’язані великі складнощі, немає загальноприйнятого тлумачення цього поняття (у спеціальній літературі налічують декілька сот різних визначень культури). Та що вже говорити про наш час, коли ще Й. Г. Гердер наприкінці XVIII ст. ремствував: «Нема нічого менш визначеного, ніж оце слово - «культура», і нема нічого більш обманливого, ніж прикладати його до цілих віків і народів. Як мало культурних людей у культурному народі! І в яких рисах слід вбачати культурність? І чи сприяє культура щастю людей?»[396].

Вибираючи серед численних визначень поняття культури більш придатне або ж наводячи власне після критичного аналізу інших, слід враховувати його функціональну роль у цілісному соціально-філософському знанні, звертати увагу на ті прогалини в знанні про суспільство і людину, які не покриваються іншими поняттями. Тоді можна, мабуть, погодитись з таким визначенням: культура - це соціальна програма діяльності людей. Цим визначенням, хоч і досить абстрактним, ми фіксуємо принаймні те, що тварини, на відміну від людей, мають в основному генетично успадковану програму поведінки. Якщо ж ми хочемо репрезентувати «культуру» в змістовному плані, тобто визначити її через перелік складових, то культура - це сукупність цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для великих груп людей.

Культура, як програма діяльності, є специфічним інформаційним кодом для передачі досвіду спілкування та суто людських проявів активності і виступає знаковою системою, прозорою в усіх її смислах для членів конкретної соціальної спільноти. Перші, найбільш архаїчні, форми соціального життя ґрунтувались на наслідуванні зразків поведінки у такий спосіб, коли досвід і навички старших копіювалися під час безпосереднього спілкування. Від початку важливим і до того ж наочним осередком кодової системи було людське тіло з його позами, рухами, жестами й мімікою, з перебуванням у стадії виробничої активності, відпочинку, ритуальної діяльності, бойових походів і навіть сну. Все це можна було б умовно назвати техніками тіла, під котрими французький соціальний антрополог Марсель Мосс (1872-1950) розумів способи користування людей своїм тілом, які у різних культурних системах і в різні часи відрізняються і їм спеціально навчаються, бо вони не є даними від природи[397]. М. Мосс запропонував декілька підходів до класифікації технік тіла: розподіл їх за статевою ознакою; мінливість технік тіла у відповідності з віком; в залежності від продуктивності; за перебігом біографії людини (від