Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

спиратись як на переконання, так і на санкції, або на переплетенні загрози зброєю і обіцянок матеріальних благ. Однак у сучасних суспільствах такими засобами не вдасться надовго забезпечити легітимність. Не можна сьогодні сподіватись і на те, що достатньо зверху, просто явочним порядком ввести норми в дію і після цього очікувати від громадян їх безумовного шанування. Стосовно сьогоднішніх суспільств можна сказати: якщо нема справжньої легітимності, нема й лояльності мас. Згідно «етики дискурсу», яку розвиває Габермас, «та чи інша норма тільки в тому випадку може претендувати на значимість, якщо всі, кого вона стосується досягають (або могли б досягти) згоди в тім, що ця норма має силу»[383]. Потрібен не гіпотетичний, не уявний чи умовний дискурс, а таке реальне й широке обговорення всіх зацікавлених у нормі учасників, щоб у підсумку вона виявилась до рівної міри гарною для кожного з тих, кого торкається, і лише тоді вона може вважатись виправданою. Ми не будемо тут говорити про всі умови й принципи реального етичного дискурсу, у німецького філософа з цього приводу наведено достатньо аргументів і детально продуманих шляхів, з якими кожний може ознайомитись. Важливо підкреслити головний здобуток: в сучасних умовах у суспільстві можна досягти справжньої легітимності нормативного порядку і він буде ґрунтуватись на виправданості не тільки базових норм, а й усього нормативного ладу, що з них випливає. 5.3. Мова

Своє ставлення до світу, до інших людей кожен здійснює не лише практично, а й висловлює, тобто виражає мовними засобами. Та мова й сама постає перед нами як справжній і дуже значущий світ, вона безпосередньо пов’язана з повсякденним життям, вживається у буденному і діловому спілкуванні, «звучить» у нашій свідомості під час мовчазного міркування. Для кожного з людей мова є ще й дійсність, з якою слід поводитись з повагою, врахувати її правила, вимоги. Мова сприяє узагальненню й передачі досвіду груп, поколінь, народу. Завдячуючи мові, ми залучаємось до соціально-історичного досвіду людства, отримуємо через неї певні схеми підходу до світу, засвоюємо засоби упорядкування знань.

Найбільш широкі відомості про мову можна отримати з курсів мовознавства (лінгвістики), і тут філософія, як і в інших випадках, не претендує на підміну собою спеціальних наук. Однак мовна тематика здавна входила у коло філософських інтересів і багато хто з філософів доклав значних зусиль у розвиток мовознавства, починаючи, наприклад, з давньогрецького софіста Протагора, який першим почав звертати увагу на час дії у висловлюваннях і відкрив дієслово. Мова органічно увійшла до сфери досліджень новоєвропейських філософів разом з переміщенням їх інтересів у бік гносеології (так званий «епістемологічний поворот»). Визначаючи велику роль мови у пізнанні, філософи ще з XVII ст. звернули увагу на труднощі, пов’язані з неправильним застосуванням слів («ідоли площі» у Ф. Бекона), на характеристику слова як знака (Т. Гоббс), на утворення понять (Д. Локк), на роль слова в теорії абстракцій (Д. Юм). Та справжній «лінгвістичний поворот» відбувся у філософії в XX ст. Оцінюючи його значення, американський філософ Ричард Рорті (1931-2007) вказував: «Картина античної и середньовічної філософи, що займалась речами, картина філософії з XVII по XIX ст., що займалась ідеями, і картина сучасної філософії, що займається словами, цілком правдоподібна»[384].

Першою вказаний поворот зробила аналітична філософія, котра є домінуючою у англомовній філософії XX ст. і перш за все після другої світової війни[385], хоч корені традиції аналітичного стилю філософування губляться у давнині. Суть цього стилю полягає в особливій увазі до аналітичного методу з метою пошуку можливостей перетворення філософського знання в достатньо аргументоване, а значить «строге», у посиленій пильності до проблеми «значення» і в переведенні основних філософських проблем в область мови. «Чим відрізняється аналітична філософія у своїх розмаїтих аспектах від інших філософських течій?» - ставить питання британський філософ Майкл Дамміт (1925 р. н.) і відповідає: «По-перше, переконаністю в тому, що філософський аналіз мови може привести до філософського прояснення думки, а, по-друге, переконаністю в тому, що це єдиний спосіб досягти глобального прояснення»[386].

Зважаючи на пріоритетну увагу до мови, аналітична філософія об’єднується з більш загальним філософсько-лінгвістичним рухом, який можна назвати філософією мови. У виданій на Заході антології з філософії мови[387], де зібрані твори найвідоміших нині філософів, логіків та лінгвістів, зокрема говориться, що філософи розрізнюють три області вивчення мови, до яких вони й схиляються залежно від своїх наукових переваг: синтаксис, семантика, прагматика[388]. Синтаксис - це дослідження правил, які в суто формальних термінах описують гарно сформоване речення. Тут в описах ще спеціально не вживається поняття «значення», аби показати, що собою уявляє граматичне речення з точки зору значення. Семантика є дослідженням значень слів і речень, вона прагне пояснити що є так званим «значущим виразом», тобто таким, що має якесь значення. Прагматика є дослідженням того, що роблять з мовою ті, хто нею користується, оскільки вони часто не просто говорять, а, мовно опосередковуючись, щось обіцяють, з кимсь одружуються, когось звинувачують або ображають, перед кимсь вибачаються тощо.