Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

Розвиток мови склав нову знакову систему кодування культурних здобутків і їх наслідування. Розмовна мова слугувала накопиченню й фіксації досвіду, знань, була засобом комунікації людей для співробітництва у виробничій діяльності, інтегрувала первісні колективи у деяку цілісність. Приблизно з середини 2-го тисячоліття до н. е. було створене літерне письмо (до цього довгий час для повідомлень використовувались малюнки й різні знаки для складів), а алфавіт з’явився близько 800 р. до н. е. Письмо сприяло удосконаленню колективної пам’яті, виключало небезпеку втрати добутих знань, сприяло поширенню торгівлі, задовольняло потреби економічного розвитку й державного управління. У середині XV ст. у Європі з’явились друковані книжки. Хоч у Китаї друкарство було винайдено ще XI ст., однак ці досягнення східного народу, як і багато інших, довгий час не були відомі європейцям. Книгодрукування значно прискорило розповсюдження знань, розвиток науки, зробило більш ефективним навчання у закладах освіти. Все це свідчить про прискорення інформаційного розвитку людства аж до створення інформаційних систем на комп’ютерній базі. Нині інформаційні ресурси людства досягли гігантських розмірів, а засоби збереження й передачі повідомлень і знань скоро зможуть у планетарному масштабі забезпечити доступність інформації майже кожному бажаючому.

До культури ми віднесемо не тільки програми діяльності у вигляді системи функціонуючих знань, а й утілення знань в артефакти (від лат. arte - штучний + factus - зроблений) і наочну демонстрацію знань у вигляді навичок та вміння вести виробничу діяльність. І тут перед нами відкривається культурна еволюція людства від примітивних форм збирання готових продуктів природи й полювання до аграрної культури і далі - до сучасної науково-технічної культури. Культурними явищами слід вважати також цінності, правила й норми, які в засвоєному вигляді визначають напрямки й параметри діяльності індивідів.

З огляду на визначення культури соціальною програмою діяльності людей можна дійти згоди й щодо смислу того, що прийнято називати культурністю. Культурність виражає міру засвоєння індивідом культури свого часу й своєї спільноти, про що обов’язково має свідчити спрямованість його діяльності й поведінки.

Щоб завершити з’ясування прийнятого нами змісту поняття культури, слід згадати про одне споріднене з ним поняття. У сучасній філософській літературі та в інших творах гуманітарного ґатунку поряд з поняттям культури широко вживається термін «цивілізація». У тому випадку, коли цивілізація є синонімом культури, проблем немає. Але часто терміну «цивілізація» надається дещо інший смисл і його слід враховувати в нашій розмові про культуру аби розвести ці поняття. Дослідники історії слів «цивілізація» й «культура»[398] стверджують, що вперше іменник цивілізація з’явився у французькій мові в 1757 р., в англійській - у 1772 р., а з кінця XVIII та з початку XIX ст. це слово вживається в багатьох європейських мовах. У той час під ним розуміється певний стан суспільного розвитку і терміном цивілізація сукупно позначають все, що зроблено «руками й душами людей» (Франсуа Гізо, французький історик, 1787-1874). Цивілізацію, зазвичай, відносили до цілих народів, до великих епох, а культура стосувалась чогось менш узагальненого. Протягом решти XIX ст. більш уживаним стало поняття культури, воно охоплювало собою всі масштаби створеного людьми. У XX ст. обидва поняття стають однаково вживаними і часто синонімічними. Нині ж складається тенденція до набуття цивілізацією спеціального семантичного відтінку: цей термін скоріш відображає «технічну» сторону досягнень людства, успіхи у справі зростання індустріальної могутності разом з усіма її складовими (наука, інженерія, система освіти, заводи-гіганти, урбанізація, системи зв’язку й транспорту тощо), хоч інколи несе в собі й морально-правовий аспект (напр., у виразах «цивілізована поведінка», «цивілізовані стосунки»). Хоч ця тенденція й переважає, та час від часу поновлюються спроби співставити «культуру» й «цивілізацію» чи то як аспекти, чи то як частини одного або іншого. Напр.: «Цивілізація є деяким функціональним підрозділом культури. Якщо культура є всією системою смислів людського буття, як ідеальних, так і упредметнених, то цивілізація може розумітися як частина цієї системи, котра пов’язана саме з предметним ресурсом культури. Світ упредметнених і відповідно, напевно функціональних феноменів складає предметне тіло культури, або цивілізацію»[399]. Зважаючи на давню традицію вбачати в культурі і цивілізації близькість, а то навіть і спорідненість, є резон зберегти їх, особливо в зв’язку з не менш давньою традицією розрізнення в єдиній культурі культури матеріальної й духовної. Предметний світ, створений людьми (артефакти), як носіями знань, умінь та навичок, котрі дають змогу пристосовувати зовнішні явища й процеси для задоволення власних матеріальних потреб, може бути названий матеріальною культурою. Саме вона й характеризує цивілізаційну сторону культури, складає те, що визначається як цивілізація. Етичні, естетичні, релігійні тощо духовні цінності теж здебільшого упредметнюються, але символічний характер їх втілень краще включити до складу духовної культури. У випадках же, коли культуру й цивілізацію вживають все ще як синоніми, то ми не бачимо тут іншого смислу, окрім стилістичного урізноманітнення тексту.

Філософська рефлексія відносно культури має багату палітру проблем, якими спеціально переймається філософія культури. У вузах, де викладається курс культурології або курс історії й теорії вітчизняної та світової культури, студенти більш докладно знайомляться з філософськими аспектами культури. Зазначимо тут, додатково до викладеного вище, лише деякі з них.

Довгий шлях подолання європоцентристського бачення культури привів до розуміння культури людства як багатоманітного явища, до переконання, що немає й не було на Землі некультурних народів, просто різні народи світу мають свою, притаманну їм культуру. Багатоманітність культури у етнічному й регіональному відношенні виявляється у таких її типах як європейський та північноамериканський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. Зберігає своє значення й поділ культур на культуру Заходу і Сходу, які відрізняються особливостями взаємовідносин індивіда й групи, відношенням до традицій і новаторства тощо. У межах однієї національної культури також можна вбачати відносно окремі форми. Напр., висока й народна культура. До першої завжди відносили витончене мистецтво, класичну музику, та й все те, що створювалось професіоналами і споживалось так званою елітою. Народна