Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

безнормність). Згідно з концепцією аномії, яку висунув уже згадуваний нами французький соціолог Еміль Дюркгейм, це такий стан суспільства, коли значна частина його членів негативно або байдуже ставиться до норм, що звернені до них. «У момент суспільної дезорганізації, - писав Дюркгейм, - буде вона відбуватись через хворобливу кризу, або, навпаки, у період сприятливих, але занадто раптових соціальних перетворень - суспільство тимчасово постає нездатним виявляти необхідний вплив на людину... Загальний стан дезорганізації, або аномії, посилюється тим фактом, що пристрасті менш за все підкорюються дисципліні саме в той момент, коли це найбільш потрібно»[378]. У вченні Дюркгейма про механічну й органічну солідарність суспільства аномія пов’язується з періодом переходу людства від традиційного до сучасного промислового суспільства. Попереднє суспільство виробило відповідну собі систему моральних норм, яка не спрацьовує в індустріальну епоху, а вироблення адекватних моральних норм помітно відстає від темпів прогресу. Вихід зі стану аномії Дюркгейм вбачав у пришвидшенні переходу до органічної солідарності людей через такі форми взаємного спілкування й діяльності, які найближчі до індивідів і здатні їх інтегрувати в нову колективність. Це не сім’я, оскільки чим далі, тим зменшується її економічна функція, це й не держава, бо вона надто віддалена від індивіда, і не релігія, що нині набуває абстрактного і інтелектуального вигляду. Дюркгейм покладається на провідну роль професійних груп, або корпорацій, які є єдиними суспільними групами, що можуть відтворити колективність на новій технічній основі. Залишимо історії ці конкретні думки великого французького соціолога, відзначимо для себе тільки загальну корисність ідеї про такі періоди, коли криза старої системи норм і забарність складання нової надовго дезорієнтує людей, накладає печатку мовчазного трагізму й терплячості на людей з високим сумлінням і легко розв’язує питання про муки совісті у людей, які ніколи й не знали інших способів дотримування норм ніж відчуття страху чи догідливої холопської покори.

Зупинимось нарешті на деяких теоретичних можливостях, які несе в собі звернення філософії до нормативної тематики. Відомий уже нам американський вчений Т. Парсонс, послідовно розгортаючи свою загальну соціальну теорію, аналізує структуру соціальних систем і застосовує чотири типи незалежних змінних: цінності, норми, колективи й ролі[379]. Головна функція норм - інтеграція соціальних систем, хоч норми, як ми говорили раніше, мають і інші функції (наприклад, регулятивну). Нормативний аспект системи Парсонс, згідно з Вебером, називає легітимним порядком і включає сюди як право, так і мораль, пов’язуючи їх. Скажімо, якщо правові системи будуються на основі конституційних положень, то в основу конституції покладаються ті загальні моральні цінності й норми, відносно яких громадяни мають згоду. Отже інтеграція, згуртованість суспільства тим вища, чим більш легітимною є нормативна система. Але як людям досягти бажаної легітимності? Вочевидь, це питання має таку життєву важливість для сучасних суспільств і таку теоретичну силу, що його особливо варто обговорювати.

Зовні норми виглядають як певні висловлювання. Люди оцінюють висловлювання з самих різних точок зору: зважають на їх експресивну силу, емоційну забарвленість, взвємоузгодженість елементів одного висловлювання і взвємоузгодженість ряду висловлювань між собою тощо. Важливою характеристикою багатьох висловлювань є їх істинність. Однак, як підкреслює відомий фінський логік і філософ Георг Хенрик фон Врігт серед філософів поширена думка, згідно якої «норми не мають істиннісного значення, не можуть бути ані істинними, ані хибними»[380]. Якщо це так, а, напевно, воно так і є, то нема підстав стверджувати, що серед системи нормативних висловлювань можна віднайти деяке вихідне первісно істинне і з нього дедуктивно вивести всі інші норми, які будуть всіма визнаватись за законами розуму. Годі наївно сподіватись, що люди, навіть якби норми й мали істиннісний вимір, взяли б на озброєння їх приписи для своїх вчинків, як це вони роблять стосовно технологічних вимог і правил безпеки. Цього було б замало. Тому для основних моральних вимог, що лежать у підвалинах нормативної системи суспільства, є інші, неістиннісні характеристики, однак такі, що дають людям можливість їх визнавати, і такі механізми й шляхи, які ведуть до легітимізації системи норм. Для з’ясування цього питання ще раз звернемось до міркувань Ю. Габермаса[381].

Всі осмислені висловлювання орієнтовані на сприйняття людей і містять в собі претензію на значимість (відносно істинності, нормативної правильності, правдивості), яку оцінюють інтерпретатори, тобто ті, до кого звернені висловлювання. «Інтерпретатори, - вказує Габермас, - розуміють значення тексту лише до тої міри, до якої їм вдається збагнути, чому автор мав право висловлювати (в якості істинних) певні твердження, визнавати (в якості правильних) певні цінності й норми, виражати (в якості правдивих) певні переживання, або приписувати їх іншим»[382]. Оскільки у нас ідеться про норми, і перш за все про моральні норми, то стосовно них ми можемо говорити про значимість нормативних висловлювань з позиції їх правильності (тут правильно значить добре в моральному смислі, наприклад, у вислові «Збрехати комусь за таких-то обставин було б правильно»). Щоб примінити критерій правильності до нормативних висловлювань, ми повинні вдатися до спроб віднайти деякі загальні, універсальні (прийнятні для всіх учасників моральних стосунків) підвалини правильності. Хоч у повсякденному житті люди вважають себе здатними відрізнити правильні норми й приписи від неправильних, філософи з давніх часів вдавалися до спроб віднайти граничні підстави правильності загальних моральних суджень. Це були або властиві людській природі моральні почуття, або, як у Канта, закон практичного розуму. Критика таких підходів в історії філософії йшла в тому напрямку, що їх автори не враховували соціальний та історичний фактори, прагнули чисто умоглядно, з суб’єктивістських позицій обґрунтувати деякий абстрактний (а тому й утопічний) нормативний порядок або виправдати реально існуючий.

Габермас вважає, що утвердження норм і утворення деякої віри людей у їх легітимність може