Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля
Одна з головних функцій влади як загальносуспільного явища - формування стану єдності групи, спільноти, суспільства в цілому. Розширення систематичних владних стосунків за межі приватної сфери і перехід їх у сферу публічного життя поступово призвело до виникнення такого соціального явища як політика. Політика - це діяльність, спрямована на досягнення і реалізацію влади, яка розповсюджується на все суспільство. І тому ясно, що, скажімо, батьківська влада у межах відносно замкненої патріархальної або сучасної сім’ї, звичайно, не була й не є політичною. До того ж слід зауважити, що сфера публічності, звичайно, не обмежується політичною діяльністю і не поглинається нею.
Виникнення і розвиток політики співпадає зі становленням держави. Держава - політична організація, яка здійснює управління суспільством. Прийнято виділяти такі ознаки держави: 1) наявність публічної влади, тобто такої, яка охоплює увесь простір суспільства та яка здійснюється професіоналами управління (політики, чиновники) та професіоналами примусу (поліція чи міліція, армія); 2) оподаткування населення; 3) територіальні межі владних спроможностей держави відносно своїх підлеглих; 4) право як офіційно приписана система норм поведінки, обов’язкових до виконання усіма громадянами. Державу можна вважати інституційним «уособленням» політичної влади як влади публічної. У межах своєї території кожна держава зберігає за собою монополію на насильство. У історії соціально-політичної і філософської думки влада частіш за все або ототожнювалась з насильством, або ж розглядалась як невід’ємно пов’язана з ним. Прикладом такого підходу є позиція того ж таки М. Вебера, який розумів владу як відношення панування, що спирається на насильство як засіб. З часом держава монополізувала цей засіб, оголосивши себе єдиним джерелом «права» на насильство[368]. Однак М. Вебер підкреслював, що насильство не є ані нормальним, ані єдиним засобом держави. В умовах стабільності певного державного ладу слухняність людей відносно влади забезпечується без звернення до відвертого застосування сили. Насильство стає відвертим в умовах кризи державної влади, коли вона втрачає легітимність.
Багатоаспектні питання функціонування політичної влади студенти вузів вивчають у курсі політології, і тут недоречно було б навіть перелічувати їх, і не стільки за браком місця, скільки тому, що більшість з цих питань не є суто філософськими. Як уже видно з попереднього, з багатьох питань, що нині найчастіше порушуються власне політичними філософами і які стосуються влади, проблема її легітимації видається найбільш важливою й складною. Насправді, хто сьогодні є тією інстанцією, яка запроваджує авторитетні для більшості громадян правила панування? Як досягти громадського спокою й конструктивної злагоди правителів і підлеглих в умовах, коли традиційне суспільство зійшло з історичної сцени, харизматичні форми панування дискредитували себе, стали одіозними і реалізуються хіба що у якихось екзотичних релігійних об’єднаннях або в кримінальних угрупованнях, або, нарешті, у відірваних від усього сучасного світу анклавах історичного застою? Провідні мислителі XVII-XVIII ст. оперували категорією «народ», доводячи, що розум і воля народу повинні встановлювати норми організації влади, які відповідали б природі людини. Проте добре відомо, як часто за волевиявлення народу (або від імені народу) поставлялись сфабриковані соціальними демагогами або історичними авантюристами правила владних стосунків, що згодом не виправдовували сподівань більшості населення. Та все ж у XXI ст. світове співтовариство увійшло зі значними здобутками в справі легітимації влади. Серед апробованих шляхів і засад, які напрацювали сучасні демократичні правові держави, можна назвати: а) пріоритет прав людини; б) принцип суверенітету народу; в) принцип розподілу влади; г) розвинуте громадянське суспільство.
Перше й друге вказують на необхідність поєднання двох протилежностей: поважання індивіда як політично автономного суб’єкта і визнання суверенітету народу, що узаконює владу, джерелом права. Це поєднання повинно відбутися таким чином, щоб індивіди, які й складають народ, насправді брали участь у виробленні норм організації суспільного життя і сприймали їх за свої. Щодо принципу розподілу влади, то йдеться перш за все про закріплення за різними державними інститутами законодавчих і виконавчих функцій, бо інакше, скажімо, виконавча влада могла б сама фабрикувати закони, що вигідні перш за все їй, і нехтувала б інтересами більшості. Ще з XVII ст. цей принцип був добре обґрунтований європейськими філософами і в подальшому удосконалювався в напрямку відокремлення одна від одної й інших гілок влади (напр., судової). Принцип розподілу влади спрацьовує тільки в умовах панування верховенства закону. Ідея громадянського суспільства - надбання філософської й економічної думки XVIII-XIX ст.ст., коли в теоретичній свідомості відбулося відокремлення понять держави й суспільства. Громадянське суспільство є цариною приватних інтересів рядових громадян, це вся множина зв’язків і взаємодій людей у сфері їх діяльності по забезпеченню власного життя у повному спектрі його проявів.
Сучасний німецький філософ Юрген Габермас, виходячи з таких загальних підстав і спираючись на розроблену ним «теорію комунікативної дії» і концепцію комунікативної раціональності, у творі «Фактичність і значимість»[369] виклав модель досконалої демократичної процедури по досягненню легітимності влади. Модель Габермаса спирається на ідеал співдружності вільних і рівних індивідів, які у політичній комунікації визначають форми свого спільного життя і демократична самоорганізація громадян виглядає як нескінченний процес, постійна процедура формування думки й волі народу на засадах поєднання політичної автономії кожного індивіда і справжнього суверенітету народу.
В умовах панівного положення політичної влади психологи часто удаються до спроб віднайти корені політичних прагнень людей і стверджують, що прагнення до влади - одна з важливіших рис людської психіки, хоч розподілена вона серед людей по різному. Це й дало підставу розрізнити чотири типи людей, в залежності від схильності до панування: 1) люди, які схильні тільки панувати, командувати; 2) люди, що схильні тільки
