Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Апологети «світлого радянського минулого» і ненависники Горбачова приписують йому провину за розпад СРСР та світової комуністичної системи. Звинувачують останнього генсека та його дружину Раїсу Максимівну в тому, що вони були агентами ЦРУ. Дехто схильний вважати, що агенткою була лише Раїса Горбачова, а чоловік був у неї «підкаблучником» і в усьому слухався. Звичайно, усе це дурниці.

Якщо і стояли за Горбачовими спецслужби, то винятково радянські. Відомо, що серед головних дійових осіб, які пхали Михайла Сергійовича у владу, був майбутній «батько путінізму», представник еліти зовнішньої розвідки КДБ Євген Примаков. Горбачов не розвалював економіку СРСР – він прийняв її вже розваленою. «Всьо уже украдєно до нас» – знаменита фраза з кінокомедії видатного українського режисера Леоніда Гайдая майже ідеально пасує до тієї ситуації.

Перші талони на продукти харчування почали з’являтися в регіонах не за часів Горбачова, а ще за Брежнєва: на цукор, якісне вершкове масло (вітрини було забито смердючим маргарином) та м’ясо. Звісно, виглядали вони не завжди як талони і самого визначення «талон» на них не друкували. Це були: «Картка покупця», «Запрошення на отримання», «Бланк-замовлення» або просто «Замовлення».

Критики радянського ладу мають рацію, коли кажуть про величезну помилку – в часи високих цін на нафту, мовляв, треба було закуповувати на долари не штани, меблі, зубну пасту, рибу, буйволятину, взуття, консерви, а підприємства з їх виробництва та вирощування. Це правильно, але є одне «але» – народ треба було годувати вже і зараз, а коштів вистачало лише на щось одне.

І ще: вже у 70-х роках більшість обладнання на радянських підприємствах безнадійно застаріло морально і фізично; об’єми виробництва та якість товарів падали. Тому Горбачову не залишалося нічого іншого, як проводити реформи. Тобто, продовжувати те, що починав Андропов та так і не почав.

Країна почула такі терміни, як «Перебудова», «Прискорення» (народного господарства), «Гласність» тощо. Але проблеми часів Андропова нікуди не поділися. Комуністи хотіли оздоровити економіку, але водночас залишити управління нею за усіма основними принципами старого радянського механізму. Прагнули не фундаментальних, а лише поверхневих, адміністративних реформ.

Другий момент. Головний реформатор був неспроможний. Горбачов хапався то за одне, то за інше. Він красиво говорив і лаяв партійних функціонерів за ретроградство і небажання змінюватися. Ті, потупивши очі, догідливо хитали головами, називали Михайла Сергійовича генієм, але повернувшись до кабінетів, продовжували старий шлях. Реформи буксували, а народ вигадував купу в’їдливих анекдотів та частівок.

А Горбачов упивався владою. Головним чином – промовами. А ще кидався у різноманітні авантюри, як колись у Ставрополі. І приписував будь-яке найменше досягнення лише собі, а провали скидав на інших, принижуючи соратників. Ось найяскравіший й усім відомий приклад – «Антиалкогольна кампанія». Вона була особистою ініціативою Михайла Сергійовича. Так саме, як його друг і вчитель вважав, що достатньо поганяти з перукарень жінок, а чоловіків – із лазень, як виробництво шугоне до неабияких висот, Горбачов вважав, що треба побороти «зеленого змія». Йому здавалося, що причина у повальній пиятиці. Справді, комуністи десятиліттями споювали народ. По-перше, п’яним народом легше маніпулювати.

По-друге, горілка дешева у виробництві й дорога в магазині – у народу таким чином вилучаються кошти аби той мав меншу купівельну спроможність і не збільшував повального дефіциту товарів. Кластична «вечеря на трьох» – пляшка горілки і плавлений сирок «Дружба». Звідти ж сакраментальне «Закуска градус краде». По-третє, прибутками від торгівлі алкоголем комуністи закривали діри в бюджеті.

Спивався народ не тому, що був поганий, а від безпросвітності, нужденності та нудьги. Бо на телебаченні цензура, бібліотеки забито творами «дорогого Леоніда Ілліча» та іншою радянською макулатурою, а за спроби грати рок-н-рол суворо переслідували. У невільній країні алкоголь – одна з небагатьох віддушин, на жаль. Усього цього Горбачов розуміти не хотів. Або робив вигляд.

Тому влаштував справжню війну на «алкогольному» фронті. А вийшло так, як з «Іпатовським методом». Комсомольців змушували гуляти «безалкогольні» весілля. Партійців зобов’язували подавати приклад і святкувати дні народження «насухо», під чайок.

Різко скоротили виробництво міцного алкоголю – з 1985 по 1987 рік більш ніж удвічі. Треба сказати, що і ця кампанія не була одноосібною ініціативою Горбачова, як досі вважає більшість – навіть велетенські черги, що вишиковувалися на вулицях до магазинів, називали «петлею Горбачова».

То були плани Андропова, які реалізовувалися ще з 1982 року. А конкретними особами, які відповідали за цей напрямок, були члени Політбюро Михайло Соломенцев та Єгор Лігачов. Результат? Комуністи і комсомольці святкували із самоварами замість пляшок і чашками замість чарок. Тільки у самоварах був зовсім не чай. Небачених масштабів сягнуло самогоноваріння. Довелося вводити картки. Але не це страшно – країна перманентно жила за картками, талонами, «візитними картками покупців», «запрошеннями» тощо: за Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва раннього й пізнього і за Андропова теж.

Але лише у часи «Горбі» примудрилися викорчувати сотні тисяч гектарів виноградників. Подекуди – унікальних. А це спричинило страшний удар по господарству цілих республік. В Україні було пущено під бульдозери 60 тисяч гектарів виноградників. У Росії – 32 тисячі.

У Молдові з 210 тисяч на кінець кампанії залишилося 130 тисяч гектарів. Хто не бачив це на власні очі – тому важко уявити, як усе насправді відбувалося.

Автор цієї книги у 1989 році був солдатом строкової служби в одній із бригад оперативного призначення МВС СРСР. Довелося побувати на Кавказі. Ідеш вночі у патрулі – порожньо, темно, лише зірки мерехтять і шакали виють. Моторошно – виття шакала на плач немовляти дуже схоже. Навкруги на схилах – розкидана бульдозерами земля з залишками винограду та стовпів скільки ока вистачає, а на тлі неба величезні, заввишки 10-15 метрів, купи згорнутої лози. Наче в одному з кіл пекла…

Ця дурість вдарила не лише по виноробній промисловості. Вона підірвала господарство цілих республік. Україна, наприклад, втратила 20% свого бюджету. Адже вирощування винограду потребує сотні тракторів, причепів, запчастин, тисячі тонн добрив, дає замовлення заводам на виробництво бетонних стовпчиків для виноградників сотнями тисяч і дроту мільйонами кілометрів; спецодяг, інструменти, пальне, автотранспорт, вагони, рефрижератори. Більше тисячі закритих виноробних заводів потребували обладнання, транспорту, енергоносіїв, спецодягу, залізничних цистерн тощо.

На металобрухт порізали понад 20 імпортних пивзаводів, за