Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Цікаво от що: головний кремлівський лікар академік Чазов (пригадуєте, ми його згадували стосовно близькості з Андроповим та історією з хворобою і смертю Брежнєва?) разом з Горбачовим (вони теж дружили) у момент, коли здоров’я Суслова раптово похитнулося, перебували не у Москві, а на Кавказі. Ні на що не натякаю, але… Помічник Брежнєва, член ЦК КПРС Андрій Михайлович Олександров-Агентов згадував як
На момент написання цієї книги академіку Євгену Івановичу Чазову йшов 92-й рік. І він міцно тримав язика за зубами про дуже цікаві події за кремлівськими мурами. Проте іноді у його мемуарах дещо проскакує. В істориків це називається «ненавмисні свідчення».
«На початку 1982 року Леонід Ілліч відвів мене в віддалений куток своєї приймальні в ЦК і, знизивши голос, сказав: «Мені телефонував Чазов. Суслов скоро помре. Я думаю на його місце перевести в ЦК Андропова.
Адже правда ж, Юрко сильніший за Черненка – ерудована людина, яка творчо мислить?» [239]. Цікаво, правда? У Суслова жодних симптомів серйозної хвороби серця або судин не виявляється; виглядає він цілком здоровою людиною, але Чазов каже Брежнєву щось зовсім інше і – ось вам, через кілька тижнів «сірий кардинал» справді «дає дуба».
Так до влади проривається Юрій Володимирович Андропов, посуваючи Костянтина Устиновича Черненка, завдяки товаришу Чазову. А за собою всемогутній вже колишній (але який залишив там багато впливових прихильників) голова КДБ тягне Михайла Сергійовича Горбачова. І даремно, – після цього він довго не прожив, хоча і встиг побувати при владі. Юрій Володимирович помер – як писали тоді у «Правді», після важкої тривалої хвороби. Застудився, посидівши на лавочці під ласкавим вересневим сонечком під час відпочинку в Криму.
Наступник Андропова – Костянтин Черненко теж помер після важкої тривалої хвороби. Але цей захворів на Кавказі, куди його спровадили «лікуватися» Горбачов і Чазов. Звідти він повернувся на ношах – за емфіземи легень 10 днів у холодному гірському повітрі зробили свою справу. З лікарні він уже живим не вийшов. А поки Черненка «лікували», несподівано помирає Міністр оборони Дмитро Устинов, який залишався останнім покровителем Горбачова. «З кончиною Устинова взаємне смертовбивство білих і чорних завершилося.
Тоді Горбачов, не вірячи очам своїм, побачив, що шлях перед ним відкрито. За вікнами народ, утомлений гробовою чехардою на Червоній площі, бурхливо бажає молодого генсека. Прийшов таємними шляхами гонець від Громика, пропонує бартер: Андрій Андрійович порекомендує Горбачова у Генсеки, якщо Черненко, упаси боже, помре, а навзаєм просить обрати його Головою Президії Верховної Ради СРСР. Тихцем ударили по руках» (там само). Автор книжки, з якої я почерпнув цю інформацію, Валерій Михайлович Легостаєв був членом ЦК та першим помічником члена Політбюро Єгора Лігачова. Тобто людною, утаємниченою. Він наважився написати серію публікацій про «подвиги» Андропова і Горбачова. Невдовзі він загинув у загадковій автокатастрофі.
На владу претендували четверо: Горбачов, Романов, Гришин, Щербицький. Слушний момент настав на початку березня 1985, коли Григорій Романов відбув з Москви у Палангу на відпочинок, а міністр іноземних справ Громико відрядив іншого претендента, головного українського комуніста Володимира Щербицького на чолі якоїсь делегації до США. Гришина умовляють самоусунутися від боротьби за владу й підтримати кандидатуру Горбачова. І тут Костянтинові Черненко, який уже йшов на поправку, раптово стає гірше і він під пильним наглядом товариша Чазова вирушає в інший світ. Через кілька годин Михайло Сергійович Горбачов стає Генеральним секретарем ЦК КПРС. Але ще перед цим він дуже дивно дякує академіку: «Наступного дня після смерті К. Черненка, – згадує Є І. Чазов, – не встиг я зібратися на роботу, як пролунав телефонний дзвінок. На мій подив, у цей вранішній час з машини телефонував Михайло Сергійович Горбачов.
Він почав з того, що подякував мені за все, що я щиро і безкорисливо робив для нього за роки дружби і особливо останнім часом. Помовчавши, додав, що як би не змінювалося наше становище, ми і у майбутньому залишимося вірними друзями» [219]. У чому тут дивина? Друзів Горбачов не мав. Дякував лише тим, від кого залежав. Тому правильно дослідник Олександр Островський зазначає: навіщо того ранку, їдучи отримувати посаду генсека, Михайло Сергійович передусім телефонує Чазову? Той хоч і був членом ЦК, але знаходився значно нижче у радянській ієрархії, ніж перша особа держави. Островський робить висновок: то не подяка була, а – попередження: тримай язика за зубами. І з цим висновком я схильний погодитися. А ви, любий мій читачу?
До речі, Горбачов, зайнявши генсеківські апартаменти на третьому поверсі Сенатського Палацу в Кремлі, швиденько організував відправку на пенсію не лише колишнього конкурента Григорія Романова, але й Віктора Гришина. Водночас відбулася швидка й рішуча розправа з іншими чиновниками, а на їхнє місце поставлено «молоді обличчя». Насправді не у молодості справа – Михайло Сергійович розставляв особисто відданих осіб. До слова, він і Громика зрадив.
Той отримав посаду, про яку домовлялися, втративши пост міністра іноземних справ. Проте уже через три роки Горбачов відправив на пенсію і його. Отоді й пролунало про «крижане серце»… Російський журналіст Олег Кашин, автор книги «Горбі-дрім» так відгукувався про свого героя: «…у нас чомусь вважається (навіть доброзичливці Михайла Сергійовича так кажуть), що Горбачов, мовляв, хороший мужик, але слабкий, нерішучий, та й дружину любив більше, ніж владу. Я в це вже цілковито – і багато років – не вірю. Бо якщо порівнювати Горбачова з будь-яким іншим генсеком – Брежнєвим, Сталіним, Хрущовим, – він насправді виявляється набагато жорсткішим, ефективнішим, швидшим і взагалі за всіма показниками крутішим за будь-якого з них. Він домагався будь-яких своїх цілей, і навіть тих, які суперечили базовим принципам КПРС, наприклад, вигнання своїх опонентів з Політбюро. Щоб стати тим самим Сталіним, Сталіну довелося прожити понад десять років, і все одно він не зміг виграти вибори на «з’їзді переможців». А Горбачов швидко позбувся усіх своїх супротивників в ЦК» [240].
І це, як на мене, свята правда… Тільки не жорсткішим, а – жорстокішим…
ГЛАВА ТРИДЦЯТЬ П’ЯТА.
НАФТА, ГОРІЛКА І ТАЄМНИЦЯ ПОЛЬОТУ
