Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
То були фактично «оглядини» Горбачова, що їх влаштували для Брежнєва, аби той міг скласти для себе враження про його кандидатуру на вакантну посаду секретаря ЦК КПРС з питань сільського господарства. Михайло Сергійович завжди умів скласти гарне враження і мав медові вуста для базікання та безкінечного підлабузництва. Тож 27 листопада на пленумі ЦК КПРС його було «обрано» секретарем ЦК і у грудні він разом з дружиною переїхав до Москви. То був кінець близькості Горбачова та Суслова.
Дослідники не сумніваються, що не лише Андропов, але передусім Суслов наполіг перед Брежнєвим на призначення Михайла Сергійовича, якого генсек майже не знав. Проте, влаштувавшись у столиці, перше, що зробив Михайло Горбачов – знову зрадив. Напруга між Михайлом Сусловим та Юрієм Андроповим у боротьбі за майбутню владу зростала, протиріччя збільшувалися, і Горбачов рішуче стає на бік останнього. З Андроповим вони були знайомі не так давно. У 1969 році Андропов уперше обрав місцем відпочинку санаторій «Дубовая роща» у Железноводську. За етикетом, голову КДБ мали відвідати місцеві керівники. А оскільки Андропов Першого секретаря Ставропільського крайкому Єфремова не надто жалував, той послав із візитом ввічливості Горбачова.
Так і зійшлися. Обидва мали багато спільного. Обидва безпринципні, підлі, дволикі, жорстокі. Але обидва гралися у лібералів та інтелектуалів. Андропов полюбляв слухати пісні Висоцького та Візбора. Декламував вірші. Горбачов теж любив поезію. Або робив вигляд. А задушевна розмова сам на сам («прикріплені» не беруться до уваги) в теплу запашну ніч у лісі під шашличок з винцем та тихі пісні Візбора з магнітофону – дуже сприяє порозумінню й кар’єрі. «Чи були ми досить близькі? – запитує Горбачов і сам же відповідає: - Напевне, так. Кажу це з часткою сумніву, тому що пізніше переконався: у верхах на прості людські почуття дивляться зовсім по-іншому. Але за всієї стриманості Андропова, я відчував його добре ставлення, навіть коли, сердячись, він висловлював на мою адресу зауваження» [237].
У цьому увесь «Горбі». Переносить на інших власні вади. Багато хто навіть за кордоном вважав себе другом Горбачова: американський сенатор Ґері Гарт і британська прем’єрка Маргарет Тетчер; канцлер Німеччини Гельмут Коль і чеський політик Зденек Млінарж. Але це усе лише видимість. Він і вдома ні з ким не дружив. Ті, хто знав його близько, стверджують, що дружив він лише сам із собою.
Слово Миколі Тимофійовичу Поротову, який знав Горбачова ще по Ставрополю: «Справжніх друзів він не мав. Наближені, до яких він благоволив… використовувалися ним для здійснення своїх задумів насамперед особистого характеру, отримували відповідні сходження на різні посади крайових партійних і радянських органів, а згодом інших регіонів і центру країни. Зрозуміло, що зі свого боку вони всіляко його прославляли» [257].
Ну, і щоб світлий образ Михайла Сергійовича постав – як полюбляли писати радянські «майстри пера» – більш опукло. Так би мовити, інший бік медалі, на якому звикли бачити Горбачова з ласкавим пращуром очей і лагідною усмішкою: «За словами людей, які його близько знали, найулюбленішою справою Михайла Сергійовича було підглядання і підслуховування. В особистому сейфі керівника його канцелярії Валерія Болдіна після провалу путчу ГКЧП виявили масу компромату на вищих посадових осіб держави, зібраного за допомогою технічних засобів.
Генсек їх не просто гортав, він їх уважно читав, робив помітки. Ця звичка була у нього зі ставропільских часів» (там само). А ось зовсім вже гидка історія. Коли СРСР розвалився і Горбачов залишився президентом без країни, здаючи справи Борису Єльцину, він навмисне, просто через бажання відплатити усім й зробити зле «…люб’язно познайомив його з висловлюваннями найближчих соратників російського президента, записаними в лазні. Ці записи сильно зіпсували відносини Бориса Миколайовича з друзями-демократами» (там само).
«Людиною з крижаним серцем» називав його Громико. Штатний кремлівський фотограф Володимир Мусаелян, головний кремлівський перекладач Віктор Суходрев та інші в один голос відзначають хамську поведінку Горбачова з тими, хто був нижче нього і запопадливу люб’язність перед тими, хто вище. Від нього ніхто з персоналу ніколи не чув елементарного «дякую». Ну, просто душечка…
Що змусило Горбачова перекинутися від Суслова, який мав більшу вагу до Андропова, якщо не брати до уваги маячню щодо тяги обох до демократії? Михайло Андрійович був у дуже поважному віці, але, незважаючи на свої 77 років, перебував у відносно гарній формі і на здоров’я не скаржився. Разом з Горбачовим до Андропова перебіг ще один улюбленець Суслова – Олександр Яковлев. Ось кілька місяців тому у зв’язку з висланням із Канади, де він був послом, 17 агентів КДБ, Андропов пропонує відкликати Яковлева, але отримує «відлуп» від Суслова: «А товариша Яковлева послом не КДБ призначав». Ось Андропов підозрює Яковлева у зв’язках з ЦРУ. І ось Яковлев вже у «ближньому колі» Андропова. Невже вони щось знали? Або були у щось утаємничені? Суслова убили через 2 роки. Офіційно він помер 25 січня 1982 року після раптового серцевого нападу. Члени родини (донька Майя Сумарокова та зять Леонід Сумароков), які були присутні під час драми, упевнені, що причиною смерті офіційного наступника Брежнєва стала якась пігулка. Її буцімто 21 січня дав Суслову його особистий лікар, офіцер КДБ Лев
