Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

2. Зв’язки. Цілісність забезпечується системотворчими зв’язками, тому при системному аналізі першочергову увагу звертають на вилучення таких зв’язків.

3. Структура і організація. Цими поняттями виражається упорядкованість системи і її спрямованість, що забезпечується усталеністю зв’язків.

4. Управління - різноманітні за формою й «жорсткістю» способи зв’язку рівнів системи, які забезпечують нормальне функціонування й розвиток системи.

5. Ціль (цілеспрямований характер поведінки). Властива системам, які мають власний «орган» управління.

6. Самоорганізація. Вона властива системам цілеспрямованого характеру поведінки.

Коротко кажучи, системні об’єкти відзначаються цілісністю, організованістю, наявністю інформаційних потоків, в них обов’язковими є зв’язки, що творять систему. Системи мають самостійність відносно середовища, але обмінюються з ним речовиною та енергією. Абсолютно замкнених систем немає. Підхід до суспільства як специфічного системного утворення з названими загальними характеристики став нині найбільш поширеним у соціальній філософії.

У зв’язку з визначенням суспільства через поняття системи, яка складається з взаємозв’язаних елементів, виникає потреба додати пояснення щодо елементів суспільства-системи. Одразу виникає бажання назвати людських індивідів найпершими складовими елементами. Десь у кінцевому рахунку, у субстратному вимірі - це так, бо без людей абсурдно говорити про існування суспільства. Та водночас люди самі є певним «соціальним результатом», і діють вони як функціональні одиниці цілого (суспільства). І тут слід погодитись з Карлом Марксом, який писав: «Суспільство не складається з індивідів, а виражає суму тих зв'язків і відносин, в котрих ці індивіди знаходяться один з іншим»[324]. Маркс не був наївним і розумів, що без людей нема суспільства, але суть полягає в акцентах - при визначенні суспільства першим слід підкреслити те, що робить із простого конгломерату індивідів системну єдність. І вже коли йдеться про перелік елементів суспільства-системи, то до їх числа будуть зараховані не тільки функціонально визначені індивіди, а й багато інших функціональних одиниць, в тім числі й світ артефактів, тобто предметів, створених людьми.

Непроста проблема початкового підходу до суспільства і його елементів суперечливо виявилась у теоретичній соціології в розбіжностях «індивідуалістичної» і «колективістичної» методологічної установки. Перша, яку пов’язують з німецьким соціологом Максом Вебером (1864-1920), схильна пояснювати факти суспільного життя, спираючись на знання про індивідів, про їх свідомість, дії, рішення. Друга установка знайшла чіткий вияв у позиції класика сучасної західної соціології Еміля Дюркгейма (1858-1917), який віддавав перевагу таким поняттям як «колективна свідомість», «органічна солідарність», що вказує на надіндивідуальний характер багатьох суспільних явищ і їх першість відносно індивідів.

Існує багато соціальних продуктів людської діяльності, тобто таких, які визначають, забезпечують сумісність життя людей або просто свідчать про своє неприродне походження. І у широкому розумінні слова «соціальною» якісністю помічене все, що входить до виру сумісного життя людей. Цей загальний результат діяльності людей і сама їх діяльність складає те, що можна назвати соціальною реальністю. Ми тут робимо перехід до цього поняття, з єдиною метою - відійти на час від іншого, надто зобов’язуючого, поняття суспільства, щоб зосередитись на з’ясуванні субстанції тієї реальності, яку ми за способом її існування називаємо суспільством.

На завершення вкажемо на одну поширену помилку, яка дорого коштувала як науці, так і практиці. Йдеться про тривале ототожнення, з одного боку, природи і суспільства, з другого - суспільства і держави. Що стосується першого, то були і досі є такі філософи, які уподібнювали суспільне життя людей природним процесам, не вбачали ніякої специфіки соціального, виводили людські характеристики зі способів взаємодії «суспільних» тварин. Тут маються на увазі різні натуралістичні течії, на зразок соціал-дарвінізму. Варто нагадати, що були й протилежні вчення, в яких ішлося про принципову, радикальну відмінність суспільства, де панує суто духовне начало.

З іншого боку, серед мислителів довгий час панувало ототожнення суспільства і держави, і тому суспільство «відкрили» порівняно недавно. Лише Арістотель був наблизився до того, щоб розуміти суспільство як окреме утворення, але не розвинув цієї думки і сходив до позиції свого вчителя Платона, для якого держава й суспільство безперечно було одним і тим же самим. І тільки завдяки працям економістів XVIII ст., що усвідомили окремішність «громадянського суспільства» як царини, де тчеться тканина «сумісності», наукова думка визнала нарешті нетотожність понять «суспільство» і «держава».

Суспільство як системна єдність соціальних результатів діяльності людей не має статичного характеру, це процесуальна, динамічна, функціонуюча система, котра містить сама в собі детермінанти власної динаміки. Віднайти такі детермінанти це, інакше кажучи, значить установити що є субстанцією соціальної реальності, тобто кінцевою основою (підставою, носієм, витоком тощо) всіх її явищ, яка в той же час (на обраному рівні аналізу) самодостатня і не потребує нічого зовнішнього для свого існування.

Наскільки вільний дослідник у виборі «субстанції»? Скільки у його виборі довільності, а скільки об’єктивності? А наскільки взагалі коректно ставити питання про «вибір» у разі, коли науковість вимагає однозначної визначеності стосовно субстанції? Погоджуючись з доречністю таких питань, було б не зайве нагадати, що дослідники будують систему знань не на безглуздій сваволі, а на правилах аргументації і апробованих історією науки розумних припущеннях, хоч доза гіпотетичності завжди залишиться і у найбільш досконалих теоретичних конструкціях. Після такого застереження рушимо далі.

Як і будь-який процесуальний порядок, соціальна реальність може бути розглянутою крізь призму змісту і форми. Пристосувавши ці дві категорії як методологічний важіль до субстанційного рівня аналізу, сформулюємо центральну тезу: змістовною стороною буття соціальної реальності, а іншими словами - суспільного життя, є діяльність людей, а формою - суспільні відносини. Отже, ми маємо дві співвідносні, взаємно корелятивні категорії для вираження субстанції суспільства - людська діяльність і суспільні відносини. Чи можна обійтись однією, а не