Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

кодекс України (1995), а також спеціальні закони «Про природно-заповідний фонд» (1992), «Про охорону атмосферного повітря» (1992), «Про тваринний світ» (1993), «Про екологічну експертизу» (1995), «Про рослинний світ» (1999), «Про мисливське господарство та полювання» (2000) та інші. У ці закони та кодекси постійно вносяться доповнення, даються зміни, адже життя змушує посилювати обов’язки і відповідальність громадян України за власну екологічну безпеку. Встановлені правом стосунки людини з природою і стосунки між людьми з приводу природокористування ще не є вирішенням екологічних проблем, але без цього етапу не може бути мови про їх подолання.

Різнобарвний світовий екологічний рух прагне сьогодні виробити й свою філософію. Численні розробки у галузі «екологічної філософії» мають ще досить фрагментарний характер та багато запозичень з інших філософських напрямків. В ній обґрунтовується відмова від експансіоністських цінностей і відповідних їм моделей поведінки, від надто урбанізованих способів життя, традицій індустріалізму й технократизму. Серед «екологічно» орієнтованих авторів філософських узагальнень є й такі, що засуджують сучасний науково-технічний прогрес, вбачають у ньому посібника ненажерливих монополій, які нищать основи екологічної безпеки. Однак перспективною ідеєю, що не заперечує, а навпаки спирається на науковий прогрес, і навколо якої може групуватись комплекс «екологічної філософії», залишається «ноосферна» ідея.

Термін «ноосфера» був введений у науковий обіг на початку 20-х р. ХХ ст. французьким математиком і філософом Едуардом Леруа (1870-1954), який вважав, що поступове зростання духовності сягає такого ступеня досконалості, коли ноосфера буде прагнути відокремитись від біосфери, як метелик від лялечки. За іншим французьким вченим і філософом П’єром Тейяр де Шарденом (1881-1955), ноосфера є третьою стадією у розвитку Землі (перші дві: передбіосфера і біосфера були попередньо сформованими покривами Землі): «Настільки ж простора, але значно більш цілісна ніж усі попередні покриви, вона є дійсно новим покривом, «мислячим шаром», який, народившись наприкінці третинного періоду, розгортається з тих пір над світом рослин і тварин - зовні біосфери і над нею»[312]. Однак, більш продуктивне тлумачення поняття ноосфери дав видатний український природознавець, мінералог і геохімік, засновник і перший президент Української академії наук В. І. Вернадський (1863-1945).

Перш за все В. І. Вернадський переглянув поняття біосфери. І Е. Леруа, і П. Тейяр де Шарден виходили з розуміння біосфери тільки як плівки живого на Землі. В. І. Вернадський надав цьому поняттю значення охопленої життям геологічної оболонки, оскільки, незважаючи на незначну вагу власне живого у біосфері (всього 0,25%), його роль у розвитку планети має могутнє геологічне значення. Біогенними, тобто створеними організмами, є й породи, що складають величезну частину маси біосфери, і такі сліди життя доходять аж до гранітної оболонки Землі. Людство складає ще незначнішу масу речовини біосфери, проте геологічна сила людини виявляється у розумі. Як біосфера не зводиться до сукупності організмів, так і ноосферу не слід зводити до сукупності думок. Не власне розум, а розумна людська діяльність перетворює людину у геологічний фактор. З цього В. І. Вернадський робить такі висновки:

«1. Хід наукової творчості є тією силою, котрою людина змінює біосферу, в якій вона живе.

2. Цей прояв зміни біосфери є неминучим явищем, що супроводжує зростання наукової думки.

3. Ця зміна біосфери відбувається незалежно від людської волі, стихійно, як природний процес.

4. А оскільки середовище життя є організована оболонка планети - біосфера, то входження до неї, у ході її геологічно тривалого існування, нового фактору її зміни - наукової роботи людства - є природним процесом переходу біосфери в нову фазу, у новий стан - у ноосферу»[313].

В. І. Вернадський одним із перших усвідомив те, що люди, маючи розум, не можуть продовжувати перетворення своєї діяльності просто на стихійну геологічну силу, негативні сторони цього процесу стали сьогодні загальновизнаними. Перед ученими, писав він, «стоять для найближчого майбутнього небачені для них задачі свідомого скеровування організованості ноосфери»[314]. Хоч В. І. Вернадський і не завершив розробку вчення про ноосферу, напрямок його думок чітко визначений - поняття ноосфери містить ідею про необхідність з боку об’єднаного людства раціональної організації взаємовідносин суспільства і природи.

Література

1. Аксёнов Г. П. О причине времени // Вопросы философии. - 1996. - №1.

2. Ахундов М. Д. Концепции пространства и времени: истоки,

эволюция, перспективы. - М.: Наука, 1982. - 222 с.

3. Вернадский В. И. Размышления натуралиста. Научная мысль как планетное явление. Книга вторая. - М.: Наука, 1977. - 191 с.

4. Грюнбаум А. Происхождение против творения в физической космологии // Вопросы философии. - 1995. - №2.

5. Кузнецов М. А. Учение В. И. Вернадского о ноосфере: перспективы развития человечества // Вопросы философии. - 1988. - №3.

6. Молчанов Ю.Б. Проблема времени в современной науке. - М.: Наука, 1990. - 136 с.

7. Пестель Э. За пределами роста. - М.: Прогресс, 1988. - 272 с.

8. Рассел Б. Человеческое познание: Его сфера и границы. - К.: Ника- Центр, 1997. - С. 274-356.

9. Тарароев Я. В. Современная космология - взгляд извне // Вопросы философии. - 2006. - №2.

10. Трубников Н. Н. Время человеческого бытия. - М.: Наука, 1987. - 255 с.

11. Хайдеггер М. Основные понятия метафизики // Вопросы философии. - 1989. - №9.

12. Швебс Т. И. Идея ноосферы и социальная экология // Вопросы философии. - 1991. - №7.

13. Шевчук В. Сталий економічний розвиток і збереження довкілля // Сучасність. - 1997. - №2.