Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

вниз по Дніпру. До самого Канева доплив. А потім піднявся в повітря і швидко-швидко полетів до того місця, де його сорочка лежала. Вдарився об землю і знову козаком Рисем обернувся. Одягнув свою щасливу сорочку, потрусив її за пазуху та обернув зрадливу жінку-князівну на болотяну жабу. А тут і Змій підплив до берега. Відрубав йому козак Рись останню голову, а сам пішов до князівського двору. Люди його князем обрали, оженився він на наймичці Марійці, і жили вони довго і щасливо. Люди іх любили, і вони людей шанували, жили так, як Бог заповів усім людям на землі. Я на тому весіллі був, мед-пиво пив, по вусах текло, та в рот не попало. Вам, діточки, — казка, а мені бубликів в’язка. Тут і казочці кінець, а хто слухав — молодець!

Розповів Грицько Ількович ТЕРПИЛО, старший брат отамана Зеленого.

Записала його онучка Раїса БРАСЛАВЕЦЬ (ТЕРПИЛО).

Микола Щербак. Месницькі мечі

Пам ’ятник отаманові Зеленому в його рідному селі. Трипілля, 24 серпня 2008 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Отаманові Зеленому та його козацтву присвячується

Далекі дні, овіяні грозою, Вже відійшли у вічність, наче спів, Та дихає понад Дніпром-рікою Поривний подих вогняних вітрів. Встає минуле — мрій і духу вияв, — І губиться, і знову вироста, Як наш світильник на пригір’ях — Київ, Як наша мука і ясна мета! І в непокорі зводиться Трипілля, Немов надія — промінь з глибини, — Із Вороньків, з Обухова — з довкілля — Ідуть, ідуть, як месники, сини. Ідуть у млу, засмаглі і уперті, — З-за хмар пробила громовісна мить!.. Ой не один дивився в очі смерті, Щоб Україна сяла, як блакить!.. Минулого не повернуть ніколи, Та чути віку віщий передзвін… Спадають зорі. Місяць робить коло. Іде у бій Зеленого загін. Як з неба грім, лунає лунко: “Слава!”, Не знаючи в пориві берегів. Із-за Дніпра омріяна Держава Підноситься як сонце і як спів! * * * Гуде майдан, шумить майдан святково, Куди не глянь — шинелі, сіряки… А хто ж то, хто там промовляє слово? Кого це так вітають козаки? Чи це клекоче грізне Запоріжжя, Чи засіяла невгамовна Січ? …Іде весна по мокрих роздоріжжях, І їй ідуть схвильовано навстріч… Ідуть… ідуть… Як гомінкі потоки, Рокочуть з гір, струмують звідусіль Пливуть колони на майдан широкий, Несуть свою надію і свій біль!.. Надію й біль!.. Як розповім про біль я, Що в грудях не стихає, не вмира!.. Гримить Трипілля, закипа Трипілля, Як повінь повноводого Дніпра! Гримить Трипілля!.. Жовто-сині стяги Гойдаються на вітровім крилі. Збудили душу в козака-нетяги Журба віків, і кривда, і жалі… Майдан притихнув… Промовля Данило. Замовкли люди, та говорить кров… Що ж так серця спрагнілі полонило, Неначе шерех гіллям перейшов?!. Вже досить мук… і тюрем, і Сибірів… Наш Київ знемагає… Знов Москва Несе неволю… Чуєте, як звірі Лютуються — вовчиця завива… У бій, козацтво! Мати-Україна Чекає нас, синів-січовиків! — У бій! У бій! — прорвалася лавина. — За рідний край! — майдан полум’янів… … — Благословіть нас, тату! — став Данило І перед батьком голову схилив… — Хай