Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

Зарослий Гощів їх прийняв у гості… Землянки. Нетрі. Ліс. Трясовина. Та неба шмат, та сонце в високості… — І хто б міг думати в високу мить Гарячих рейдів і стрімких походів, Що доведеться на безлюдді жить, Що висихатимуть бурхливі води І тільки в снах жахтітимуть бої?.. — У снах? Ні, ні! Мене підносить мрія, Що десь Петлюра… уряд… є свої! Ми не самотні! Україна зріє, Як світлий колос! Ще душа жива! І кров у жилах закипа, іскриться!.. — Промовив сотник, і його слова Дописувала шаблею правиця… — Так, сотнику! Ще є у нас мечі! Лише б Зеленого!.. Ніхто не збудить Отамана… — Це добре, що вночі, Коли пішли із похорону люди, Подбали ми про вічний супокій — Переховали Батька… Хижі звірі Глумилися б у лютості лихій… О Божа сило! Бий їх, бузувірів! Скарай їх, зайдів! — Добре, що в ту ніч Переховали й зброю… О надіє! — І мовив сотник: — Оживе ще Січ! І знов з Трипілля полум’ям повіє! Вогнем із яру!.. Якось в темноті Блукаючи, я вийшов на узлісся… Блідий світанок зорі золоті Гасив у небі… Наче камінь ніс я… І враз — як в казці! — блиснули мені Понад Трипіллям, пройнятим імлою, Жаскі вогні, запалені вогні! Мов блискавиці, кресані грозою… Спливала мла, і густо бурий дим Дихнув у сутінь, над Дніпром розлиту. І я здригнувся… Довго ще ходив І дивувався… Не заснув до світу… — Загомоніли лицарі: — Ні, ні! То не вогні, то блиск мечів із яру, Де ми сховали їх у глибині На слушний час — на боротьбу, на кару!.. На слушний час!.. …І досі уночі, Як Бог благословляє світло днини, Жахтять із яру месницькі мечі — Святі мечі за волю України!

Микола ЩЕРБАК

Щербак М. Чебрець. Поезії / Ред. Д. Чередниченко. — Київ: ПВП “Задруга”, 2004.

Сергій Олексієнко. Попіл
Ой де твоя сила, Терпило Данило? Ой де твоя слава, орел сизокрилий? Ой де твоє тіло навіки спочило? Ворожа навала зрівняла й могилу. Зрівняла могилу, посіяла трави. Скосили й спалили ту славу лукаві, За вітром розвіяли попіл по світу, — Не буде щеміти, не буде кортіти. Чого ж Україну тривожить той попіл? За ким вона тужить, навіщо той клопіт? Протерла свої запорошені очі І бачить: зоря серед темної ночі. — А де ж ти була? — запитала світила. — Мене закопали з Данилом в могилу. Сховали від тебе за хмари осінні І слави, і волі яскраве проміння. А я зігрівала козацькую силу, А я Воскресіння у Бога просила Любови і ласки. Я знала, що мати Покличе Данила весною до хати. Зведися ж, Терпило Даниле, земляче, Та стань на майдані, щоб ясно побачить: Твоя Україна і вільна, й велика, — За що ти боровся, до чого ти кликав. Бо тут твоя сила, Терпило Даниле, Бо тут твоя слава, орел сизокрилий. Та слава крилата про вірного сина Літатиме вічно, не вмре, не загине.

Сергій ОЛЕКСІСНКО, заслужений артист України м. Київ, 1997 р.