Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

ним насолода».- Це нам можна так говорити, а не вам. Адже ви знаєте одне тільки благо - насолоду й одне тільки зло - страждання. Але яка може бути спорідненість між благом і злом? Припустімо, що така спорідненість можлива. Та чи саме тепер пора докопуватись до неї - копирсатись у самому стражданні: чи є там поряд щось миле, солодке? Бувають засоби, помічні для одних якихось частин тіла, але для інших, оскільки викликають огиду і вражають невідповідністю, вони не можуть мати застосування; що в одному якомусь місці принесло б користь, не зачіпаючи чиєїсь соромливості, те негоже накладати на болячку в іншому місці. Хіба не сором тобі скорботу зціляти насолодою? Таку рану треба гоїти суворішими ліками. Найперше переконуй, що покійник уже не може відчути нічого поганого: якщо відчує - значить, не помер. Ніщо, кажу, не може вразити того, хто став нічим, а якщо вражає - значить, він живе. То як гадаєш: йому погано через те, що він став нічим, чи, може, через те, що він і досі є кимось? Так ось: він не може страждати ні через те, що його вже немає (що ж бо здатний відчувати той, хто став нічим?), ані через те, що все ще є кимось,- бо уникнув найбільшого, що приходить із смертю, нещастя - небуття. Хто оплакує померлого в ранньому віці, хто тужить за ним, тому скажімо ще ось таке. Щодо нетривалості віку, надто коли зіставити його з вічністю, то всі ми, юнаки й старці,- рівні. З усього обширу часу нам припадає для життя менше, ніж його можна було б назвати чимось дуже малим, бо щось «дуже мале» - це все-таки якась крихта, а проміжок, у якому живемо,- майже ніщо. А попри те (верх божевілля!) прагнемо розсунути межі того, що є нічим.

Я написав тобі все це не з думкою, що ти очікуєш від мене надто пізньої розради (знаю, ти сам говорив собі те, що тут прочитаєш), а щоб поганьбити тебе за той, хоч і невеликий відтинок часу, в якому ти відійшов від себе самого, а водночас - аби тебе підбадьорити, щоб надалі ти мужньо ставив чоло фортуні, передбачаючи, що всі її удари не тільки можуть упасти на тебе, а таки неминуче впадуть.

Бувай здоров!

ЛИСТ С

Сенека вітає свого Луцілія!

Пишеш, що з великим зацікавленням ти взявся до книжок Фабіана Папірія під заголовком «Про громадянські справи» і що вони не виправдали твоїх сподівань; далі, забувши, що йдеться про філософа, дорікаєш йому недоладним письмом. Припустімо, воно справді так, що він дозволяє словам проливатися, замість того, щоб мітити кожним у ціль. По-перше, є в тому своя принада, є своєрідний чар, властивий мові, подібній до м'якого плину води. Адже, на мою думку, велика різниця в тому, чи мова прорвалася, чи спливла. Але й у тому, про що зараз тобі скажу, різниця теж неабияка. Фабіан, так мені здається, не проливає слів - вони у нього ллються, настільки його мова розлога, без будь-якого завихрення, хоча й не позбавлена бистроти. Вона відверто визнає і дає всім бачити, що її не опрацьовували, не відточували. Та хай, кажу, буде так, як хочеш,- він же доводив до ладу не слова, а звичаї, писав не для вуха, а для душі. По-друге, коли б ти слухав його самого, то не мав би змоги приглядатись до окремих частин його мови, настільки б тебе захопила цілість. А що подобається відразу, те, коли візьмеш до рук, уже не справляє такого враження. Але й те щось важить - при першому ж погляді прикувати до себе увагу, дарма що пильніше око знайде, до чого прискіпатися. Якщо запитаєш мене, то я такої думки: більшим є той, хто відразу здобуває оцінку, ніж той, хто довго її виборює, хоч я знаю також те, що другий менше наражається на небезпеку, що він може снувати сміливіші задуми на прийдешнє.

Філософові не личить надто дбайливо опрацьована мова. Де він виявить свою мужність і стійкість, де зважиться на небезпечний крок, якщо боїться за слова? Фабіан не був у мові недбалим - був упевненим. Тут ніде не знайдеш бруду: слова добірні, а не перші-ліпші, й не переставлені місцями проти своєї природи, не повикручувані, як то писаки полюбляють робити в наш час, та водночас вони не позбавлені блиску, хоча взяті з буденної мови. Маєш там благородні, знамениті думки, хоч вони й подані не стисло, у вигляді висловів, а розлогіше. Побачимо дещо, як-то кажуть, замало підстрижене, не надто вишукане, недостатньо, як на нинішній день, начищене, але приглянься до цілості - й ніде не знайдеш пустих словесних викрутасів. Хай, кажу, не буде різнобарвного мармуру, хай через спальню не струмить мармуровими рівчаками вода, хай не буде безлічі тісних сховів, що нагадують бідняцькі комірки, та всього іншого, що понавигадувала невдоволена скромною красою розкіш,- а попри те дім служитиме, як-то мовиться, дай боже. Додай і таке: щодо письма, яким воно має бути, так і не дійшли згоди. Одні вимагають, щоб вислів із кострубатого став трохи пригладженим; іншим настільки до вподоби будь-яка шорсткість, що навіть випадково бездоганне речення поспіхом зжужмлять, відітнуть мірну кінцівку, аби збити читача з пантелику. Зазирни до Ціцерона: його письмо цілісне, мова гнучка, а м'якість не вадить її гідності. В Азінія Пол-ліона(1), навпаки: вислів якийсь горбкуватий, стри-бучий, обривається там, де аж ніяк того не чекаєш. Одне слово, у Ціцерона все природно завершується, у Полліона - падає, за дуже небагатьма випадками, де він тримається окресленої міри й одного зразка.

А ще ти пишеш, що все тобі тут видається надто приземленим, пониклим, але, на мою думку, він якраз позбавлений цього недоліку. Що називаєш у нього приземленим, те насправді - погідне, відповідне до спокійного, ладного настрою душі, а що вважаєш пониклим, те - рівне. Бракує йому, щоправда, сили і, що тобі до смаку, гостроти промовця, а також - несподіваних, разючих думок. Але цілість, усе тіло - приглянься лишень його доладності - бездоганне. Втім, мова Фабіана не так сама відзначається достойністю, як завдячує самому предметові. Скажи мені, кому б ти міг дати перевагу над Фабіаном? Назви тут Ціцерона, у якого присвячених філософії книг майже стільки, що й у Фабіана. Хай так, але той, хто поступається найбільшому, сам не такий вже малий. Назви й Азінія Полліона. Погоджуюсь і тут, але