провідника не бракує, ані товариша. Втім, діло піде й саме, без провідника, без товариша. Адже дорога до пороку веде навіть не по схилу, а стрімко вниз. Багатьох робить невиправними те, що похибки в тому чи іншому мистецтві є соромом і завадою для тих, хто схибив, а от огріхи у житті - це вже насолода. Стерничий не радіє, коли судно перекинеться; лікар - коли ховають хворого, промовець - коли з вини захисника програє справу звинувачений; блудити, навпаки,- солодко. Той втішається перелюбом, на який підбила його сама трудність того заміру; цей - обманом і крадіжками і не раніше відвертається від пере-ступу, ніж від нього - фортуна. А це випливає з поганої звички. Ти й сам можеш пересвідчитись, що в душах, які погрузли навіть у найгіршому злі, ще залишилось якесь відчуття добра; вони знають, що таке ганебне, проте нехтують ним. Через те всяк намагається приховати свої переступи й навіть коли вийде сухим із води, втішається плодами свого вчинку, але про сам той вчинок - ні слова. Тільки чисте сумління хоче бути на видноті, в усіх на очах, а зловмисність навіть у темряві тремтить. Дотепно, на мою думку, сказав Епікур: «Лиходієві може пощастити: він сховається, але йому ніколи не пощастить бути певним у тому схові». Або, коли б ти вважав, що в такий спосіб краще прозвучить Епікурова думка: «Лиходієві не поможе ховатися, бо, якщо й пощастить йому у сховищі, то в упевненості - ніколи». Так воно вже є: злочини можуть комусь обійтися без кари, але без тривоги - ніколи. Гадаю, що в такому тлумаченні це твердження не перечить засадам нашої науки. Чому? Бо перша і найбільша кара для злочинця - чинити зло, і жоден переступ, хай фортуна й осипле його своїми дарами, хай охороняє і захищає злочинника, не буває безкарним, адже покара за злочин - у самому злочині. Вслід за тією першою карою товпляться інші: невідступна тривога, страх, зневіра у власній безпеці. Чому б я мав звільнити від тієї кари зловмисність? Чому б і зловмисника не залишити у стані постійної непевності? Отож не погоджуймося з Епікуром, коли він говорить, начебто нічого не буває справедливим із самої природи, а злочинів треба уникати тому, що, вчинивши їх, не можна уникнути страху. Але погоджуймося з ним у тому, що за лихі вчинки нас шмагає сумління, що найбільша мука для лиходія - постійний, гнітючий, хльосткий неспокій, який не дозволяє довірити поручителям своєї безпеки. Але ж якраз те, що ніхто, навіть будучи у безпеці, не може бути вільним від страху, якраз те, Епікуре, і є доказом того, що саме природа відстрашує нас од злочину. Багато хто волею випадку звільнюється від кари, але від страху - ніхто. То хіба так буває не тому, що в нас закладено огиду до речей, які засудила природа? Тому-то, навіть ховаючись, лиходій не вірить у можливість заховатися: його викриває, його ж і показує самому собі власне сумління. Тремтіти зі страху -- призначення злочинця. Кепські були б наші справи, якби стільки лиходійств, уникнувши закону, судді й приписаної кари, тут же не відчували важкого батога самої природи,- якби замість визначеного покарання лиху людину не шмагав страх.
Бувай здоров!
ЛИСТ ХСVIII
Сенека вітає свого Луцілія!
Ніколи не вір, що щасливим може бути той, хто залежить від щастя. На крихкій опорі він будує свою втіху, якщо радий чомусь випадковому. Така радість, тільки-но прийшла,- відходить. Лише та, що народжена з себе самої, є і надійною, і стійкою, лише вона розростається і служить нам до кінця. Все інше, чим захоплюється юрба,- благо лиш на один день.- «То як? Виходить, ні користуватись тим не можна, ні насолоджуватись?» - Можна. Хто б заперечував. Але так, щоб воно залежало від нас, а не ми - від нього. Все, що у розпорядженні фортуни, корисне і приємне для нас лише за тієї умови, коли, володіючи ним, володіємо й собою, а не підпадаємо під владу свого ж майна. Помиляються, Луцілію, ті, хто вважає, що саме та фортуна наділяє нас або якимсь благом, або якимсь злом. Ні, вона дає, так би мовити, сировину, з якої може постати благо чи зло, начатки речей, які розвиваються в нас у щось добре чи в щось лихе. Адже наш дух сильніший від фортуни; саме він скеровує всі наші справи то в один, то в інший бік, саме він сам для себе стає причиною чи то блаженного, чи нещасливого життя. Зла людина геть усе обертає в зло, навіть те, що приходить під виглядом чогось найкращого; пряма й незіпсо-вана - виправляє навіть помилки фортуни і вмінням переносити труднощі пом'якшує все суворе й прикре; прихильне сприймає вдячно й скромно, вороже - стійко і мужньо. Нехай хтось буде передбачливим, хай добре зважує кожен свій вчинок, хай не береться ні до чого непосильного, все ж йому не поталанить на те цілісне, вільне від будь-яких загроз благо, поки він не почуватиметься певним перед лицем непевної долі. Ти приглянься пильніше чи до інших (про чуже судимо відвертіше), чи то, спромігшись на безсторонність, до себе самого - і ти зрозумієш, і сам визнаєш: з усіх тих жаданих, цінних речей не буде тобі жодної користі, поки не озброїшся проти непостійності випадку й усього, що йде за тим випадком, поки, зазнаючи тієї чи іншої біди, не повторятимеш навіть без тіні нарікання:
Значить, інакше судили боги .
А навіть,- аби навести сильніший, справедливіший вислів, яким ти б упевненіше підтримав свій дух,- тільки-но трапиться щось проти твоїх сподівань, ти кожен раз промов до себе: «...краще судили боги». Муж, який саме так настроїв себе, далебі, забезпечений від будь-якої несподіванки. А настроїть себе так лише тоді, коли замислиться над тим (ще заки те відчує), чого може сягнути мінливість людських справ,- коли на дітей, на дружину, на статок дивитиметься так, мовби не завжди йому судилось їх мати і мовби не став нещасливішим, коли б усе те втратив. Пригніченою є душа, що тривожиться завтрашнім; нещасний ще перед усіма нещастями той, хто переживає, аби все те, чим насолоджується, залишилося при ньому до кінця. Ні хвилини спокою для нього; зазираючи в майбутнє, втратить теперішнє, що могло б його втішити. Хіба ж не одне й те ж саме: жаль за чимось утраченим і страх перед утратою? З того, одначе, не висновуй, що
