Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
Не все в нього, певна річ, досконале. Його мова, хоч і піднесена, та не мужня; вона, хоч і ллється, але без напору, без пориву(2); хоч і чиста, але не наскрізь прозора. Ти, наскільки бачу з твого листа, хочеш, аби про пороки мовилось суворо, про небезпеки - мужньо, про фортуну - погордливо, про марнославство - зневажливо. «Хочу,- кажеш,- щоб розкіш була засуджена, хіть - висміяна, шал - погамований; тому-то мова мусить бути і різкою, і, як у трагіків, величною, і, як у коміків, хльосткою».- Хочеш, отже, щоб він сушив собі голову над такою дрібницею - словами? Він прикував свою увагу до великих справ, а красномовство, хоч він йому й не вділяє часу, йде за ним, наче тінь. Без сумніву, не кожна думка буде тут достатньо обгрунтована, завершена, не кожне слово зворушить тебе, пройме, мов вістря,- не заперечу й цього; чимало тих слів, наготувавшись до удару, схиблять, і час од часу дозвільна мова пливтиме повз тебе. Але в усьому буде багато світла. Але широкий простір не навіє тобі нудьги. Врешті, ось яке матимеш задоволення: тобі стане ясно, що він таки відчував те, що виходило у нього з-під стилоса. Він зробив це власне так, аби ти зрозумів, що подобається йому, а не так, аби тобі сподобалось. Усе тут звернене до здорового глузду, все покликане сприяти поступу, а не домагатись оплесків.
Ось такими є його твори, і я в тому не сумніваюсь, хоча радше їх пригадую, ніж тримаю в пам'яті; сам смак того письма, його барви - це не свіжі мої враження, навіяні товариською бесідою, а загальні, як то звичайно буває при спогаді про щось давно знане. Принаймні, коли я його слухав, то все це видавалось мені, хоч і не зовсім цілісним, але вагомим, здатним підбадьорити обдарованого юнака, схилити його до наслідування, залишивши йому надію на перемогу, а таке заохочення, на мій погляд, у найвищій мірі дійове, адже, хто заохочує до наслідування, але відбирає надію на успіх, той відстрашує нас. У Фабіана, підсумуємо, аж надто великий запас слів, і, попри наші застереження щодо чогось окремого, він знаменитий.
Бувай здоров!
ЛИСТ СІ
Сенека вітає свого Луцілія!
Кожен день, кожна година показує нам, що ми - ніщо; що не день, не година - то якийсь новий доказ нагадує нам про нашу знищенність. Ось тоді від роздумів про вічне хоч-не-хоч звертаємо свій погляд до смерті. Питаєш, куди мітить такий невеселий початок? - Ти знав Корнелія Сенеціона, римського вершника, добродійну, прекрасну людину. Починав він, як-то кажуть, на порожньому місці, самотужки прокладав собі дорогу, а потім вона вже й сама вела його до всього іншого: повага легше зростає, ніж народжується. Так само й гроші: нескоро й неохоче вони горнуться до вбогості, та вже коли вирвешся з неї, то цупко тебе триматимуться. А Сенеціон стояв уже на порозі багатства, до якого його вели дві такі потрібні в тій справі властивості: вміння набувати і вміння берегти, а з них навіть одна будь-кого б могла зробити багачем. Так от того винятково господарного чоловіка, що дбав про тіло не менше, ніж про майно, після того, як він, за звичаєм, завітав до мене вранці, а потім упродовж дня дотемна просидів біля ложа безнадійно хворого приятеля, а далі й повечеряв безтурботно,- на того чоловіка настільки раптово напала якась болячка горла, що через затиснену гортань над ранок він таки видихнув душу. Так він і пішов зі світу за якихось кілька годин після того, як залагодив усе, що належить залагоджувати здоровій і дужій людині. Той, чиї гроші робили своє діло на морях та суходолах, хто перепробував усі способи збагачення і ось-ось мав побирати свою частку з відкупів, був вихоплений з самого потоку таких успішних для нього справ, коли гроші так і валили на нього, мов на ловця здобич.
Груші тепер, Мелібею, щепи та плекай свої лози!(1)
Як то по-дурному наперед укладати все своє життя, не будучи господарем навіть завтрашньої днини! В яке ж то безглуздя впали ті, хто снує далекі задуми: я, мовляв, куплю, побудую, позичу, поверну позичене, а вже потім скерую свою втомлену, насичену життям старість у спокійну гавань! Навіть у щасливців, повір мені, нема чогось певного. Ніхто й ні в чому не повинен покладатися на майбутнє. Бо й те, що тримаємо, тікає нам з рук, і навіть ось цю годину, яку начебто посідаємо, може обірвати випадок. Час біжить, хоч окресленою законом колією, для нас, одначе, темною. Чи мені легше від того, що природа зрить грядуще, якщо я тут - незрячий?
Ми задумуємо далекі подорожі морем, а побувавши на чужих берегах, сподіваємося за довгий час повернутись на вітчизну, розраховуємо на пізню винагороду за військову службу, за труднощі табірного життя, на управительські посади, на здобуття все нових почестей, а смерть - побіч; та ми думаємо про неї лише в стосунку до когось іншого, от і виходить, що докази нашої смертності, які раз по раз постають перед очима, тримаємо в пам'яті лише доти, поки дивуємось наглій кончині тієї чи іншої людини. Але хіба то не верх глупоти - дивуватися, що саме нині стався якийсь випадок, якщо він може статися будь-коли? Перед кожним - межа, що її накреслило невблаганне у своїй неминучості приречення, але ніхто з нас не знає, як близько та межа. Тож укладаймо свої думки так, мовби ми вже сягнули тієї межі. Нічого не відкладаймо на потім. Щодня розраховуймося з життям, аби нічого йому не бути винним. Найбільшою нашою помилкою щодо життя є те, що ми завжди залишаємо його незавершеним, завжди відкладаємо щось на завтра. Хто щодня викінчує своє життя, як митець - малюнок, тому час не потрібен. А з постійної потреби часу народжується страх і жага майбутнього, і та жага роз'їдає нам душу. Нема нічого жалюгіднішого, ніж постійний сумнів щодо прийдешнього: як то воно все випаде? Скільки ще в нас
