Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Вичікувальна позиція діячів УЦР дивує ще й тому, що вони, безумовно, здогадувалися про підготовку перевороту. Більше того, М. Грушевський у розмові зі своїм заступником професором М. Веселовським нагадав про загрозу існуючому ладу і як контрзахід запропонував йому заради збереження держави очолити «превентивний переворот».
27 квітня 1918 року голова уряду УНР і міністр земельних справ М. Ковалевський зустрілися з німецьким послом в Україні бароном Муммом, щоб обговорити перспективи українського уряду на ближчий час. За словами Ковалевського, посол Німеччини заявив, що «Берлін не має намірів співпрацювати з урядом, який віддав землю селянам та внаслідок цього Україна не може виконати своїх економічних зобов’язань».
На випадок «непередбачуваного» розвитку подій прем’єр–міністру було обіцяно сприяння у переїзді до Німеччини на постійне місце проживання. Цей дипломатичний «реверанс», що сприймався як зловісний натяк на те, яку позицію насправді займає Німеччина, було зроблено нібито на знак уваги й вдячності за укладення Брестської угоди.
Брак чіткого уявлення про реальний стан речей спричинив прорахунки в з’ясуванні позиції Німеччини й Австрії. Голова уряду В. Голубович переконував членів УЦР у тому, що неприхильне ставлення окупаційного командування зовсім не збігається з офіційною доброзичливою позицією Берліна й Відня. Однак уже того дня німці заарештували В. Голубовича, міністра закордонних справ М. Кубинського, військового міністра С. Жуковського, директора адміністративно–політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ Ю. Гаєвського, звинувативши їх у викраденні банкіра А. Доброго (якого за наказом уряду було таємно заарештовано за пронімецьку діяльність і потім вивезено до Харкова). Також їм інкримінувалася участь у якомусь «Союзі порятунку України», що проводив антинімецьку діяльність.
Через брак волі усунувся від вирішальних подій і голова УЦР Михайло Грушевський, обраний, за іронією долі, Президентом УНР того самого 29 квітня. У мемуарах співробітника Генерального секретарства закордонних справ УНР Н. Суровцевої міститься стислий опис того, як в той час поводилися провідні діячі Центральної Ради. Оскільки у розпорядженні Генерального секретарства закордонних справ було легкове авто, Н. Суровцева за дорученням виконуючого обов’язки директора канцелярії цього відомства К. Лоського 30 квітня вирушила в пошуках Грушевського для отримання від нього директив. У приміщенні Центральної Ради вже стояли гетьманські вартові, а представники партій засідали на приватній квартирі під головуванням В. Винниченка. Диктатурі гетьмана пропонувалося протиставити власну диктатуру від партій. Як кандидатуру в диктатори висували міністра пошти і телеграфу Г. Сидоренка. У зв’язку з тим, що невідомо було, на чиєму боці війська, Суровцеву відрядили на зустріч із командиром кінного відділу охорони Центральної Ради М. Аркасом і начальником Генштабу полковником О. Сливинським. Обидва запевнили у своїй лояльності щодо УЦР, але останній ще перед тим підписав відозву, в якій визнав гетьмана.
Г. Сидоренка заарештували напередодні вночі. Тому залишилося лише одне — терміново отримати інструкції від М. Грушевського, який під охороною січових стрільців перебував із родиною у Луцьких казармах. Коли Суровцева передала бажання членів уряду та представників політичних партій бачити професора на чолі диктатури, той навідріз відмовився: «Я? Голова парламенту — [очолити] диктатуру?! Ніколи!»
Як згадував ще один учасник тих подій — М. Ковалевський, на нараду в казарми прибули М. Грушевський, М. Шраг, М. Чечель, А. Степаненко, Є. Коновалець, А. Мельник, С. Петлюра. Розглядалися два варіанти дій: перший полягав у здійсненні контрперевороту з викраденням майбутнього гетьмана, другий — у переході в пасивне підпілля. Останній план підтримали не тільки українські соціалісти–революціонери, а й командування січовиків.
Командир Галицько–Буковинського куреня січових стрільців полковник Є. Коновалець так розповідав про ті події:
«…Коло 6 год. вечора… заїхав перед нашу касарню один добродій… легітимізуючись як делегат Скоропадського та питаючи про мене. Він заявив мені, що приходить просто від гетьмана й що гетьман, бажаючи порозумітись зі мною у різних справах, просить мене навідати його у його ставці, причому ручається за мою недоторканість. Стрілецька Рада вирішила, щоб я їхав; зі мною поїхав Андрій Мельник. Ставку гетьмана, що знаходилася у Липках, берегли німці. До Скоропадського провів мене (одного) полковник Зеленевський. Гетьман заявив мені, що багато, мовляв, доброго чув про січових стрільців, що вже давно хотів бачитися зі мною і т. д., і запропонував мені, щоб січові стрільці перейшли в його службу, причому наступного дня мали б урочисто продефілювати перед його палатою, що рівнятиметься офіціальному визнанню нової влади цілим стрілецтвом. На це я відповів, що стрілецтво є здисциплі- нованим військом, яке зробить так, як йому скаже його командування; що січові стрільці не втручаються до політики і їхнім завданням є служити рідному краєві, підкоряючись його правовому урядові; що для січових стрільців тим правовим проводом України була досі Центральна Рада і що стрілецьке військо не може через ніч переходити з табору до табору лише тому, що хтось ставить нас перед доконаним силою фактом; крім того, стрілецтво є до краю схвильованим методом переведення перевороту й засобами, якими він, гетьман Скоропадський, скористався для перевороту; далі заявив я гетьманові, що сам я вважаю його виступ початком великих лих для України та що це є також погляд цілої стрілецької ради…
Ми вирішили говорити радше безпосередньо з німцями. Німецьке командування визначило для переговорів полковника Генерального штабу Пзе. Він вислухав пильно всі наші уваги (це було ще того самого дня пізнім вечором) і заявив, що нічого вдіяти не можна, бо справа є вже вирішена, та поставив нам ультиматум: або беззастережне визнання гетьмана Скоропадського з боку січових стрільців, або їхнє роззброєння».
30 квітня січові стрільці були блоковані німецькими військами у Луцьких казармах. На нараді стрілецьких старшин було прийнято рішення про роззброєння на почесних умовах, тобто без присутності німецьких підрозділів. І таку можливість стрільцям надали.
В ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмана оволоділи приміщеннями, в яких перебували генеральні секретарства у військових і внутрішніх справах, а також Державний банк. Скоропадський із найближчим оточенням залишив приватне помешкання й переїхав у колишню резиденцію генерал–губернатора (військове відомство за часів УЦР). Пасивність керівництва УНР під час перевороту стала
