Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Тим часом до Києва прибували делегати з’їзду хліборобів–землевласників. Останні так і не змогли примиритися з вимогою аграрної реформи на демократичних засадах, яку обстоювали представники УЦР. Критична маса невдоволення діями Центральної Ради досягла піку, далі події розвивалися за сценарієм змовників.
Той факт, що Павло Петрович повернув зброю проти більшовиків і став у цьому питанні на бік Центральної Ради, зумовив цілу низку версій, які й досі обговорюються серед істориків.
На нашу думку, причина цього була в тому, що самостійницький рух українців сприймався російським істеблішментом як відцентровий чинник, спрямований на розвал імперії. Примиритися із цим вони не хотіли й не могли. З більшовиками вони сподівалися справитися власними силами і дуже неохоче йшли на будь–які компроміси у принципових питаннях. Своєю чергою, український табір (сконсолідований і політично багатовекторний) прагнув, але не зміг використати колишню армію: більшовики розпропагували переважну частину військ, а російське офіцерство не бажало воювати за «українську ідею». До того ж ліві сили надто вже боялися втратити владу, хоч би якою ефемерною вона була. То чи міг за таких обставин П. Скоропадський відіграти роль рятівника від більшовизму й фігури, здатної об’єднати два непримиренні табори? Питання риторичне. Адже навіть формально підпорядкувавши свої дії українському уряду, він воював радше не за Центральну Раду, а проти більшовиків. І саме для того, щоб УЦР остаточно не втратила Україну, котра, наче зрілий плід, упала б до ніг більшовиків, він готувався до захоплення влади.
Події кінця 1917 — початку 1918 року переконують у тому, що в Павла Петровича не було далекоглядних планів щодо своєї політичної кар’єри. Пригадуючи той час, він писав: «Мушу відверто сказати, що ще на початку березня я про гетьманство не думав. Коли взимку, перед приходом більшовиків в Україну, я думав про спільну акцію 1–го Українського Корпусу й Вільного Козацтва, то я тоді зовсім не думав про відновлення в Україні Гетьманства, а тільки про дуже коротку диктатуру, на той час, поки вдасться сформувати іншу, більш помірковану владу». Проте обставини склалися таким чином, що довелося пересилювати себе, свідомо зрікаючись внутрішнього комфорту й поринаючи у вир складних політичних інтриг.
«У мене щораз більше зміцнювалася думка, — згадував П. Скоропадський, — що коли я не зроблю перевороту тепер, то у мене залишиться назавжди гнітюче усвідомлення того, що я несмілива й слабкодуха людина і що я ради власного спокою втратив можливість урятувати країну. Я не мав сумнівів, що переворот потрібний і корисний, навіть у випадку, якби влада не змогла довго втриматися. Я вважав, що зможу взяти владу в свої руки й те, що вдасться мені зробити, дасть відпочинок, відновить у краю порядок, а в населенні силу для нової боротьби».
Практичні приготування до перевороту в основному були завершені до 28 квітня. Прагнучи утвердитись у правильності своїх намірів, скріпити дух перед кроком, який міг коштувати йому життя, Павло Петрович поїхав до пам’ятника святому Володимиру. Тут, на Володимирській гірці, він хотів «дати собі ясний звіт у всій тій величезній справі, яку… затіяв». «Мені хотілося розібратись у своїх думках і намірах». І далі вже зовсім інтимно та довірливо: «Я підійшов до пам’ятника й сів неподалік від нього на лавку. Людей майже не було. Тихий, світлий весняний день говорив про нове життя, що народжувалося. Переді мною внизу була дивовижна картина нашого Дніпра, який бачив відтоді, як тут осіло слов’янство, й не такі ще перевороти. За Дніпром розгорталася безмежна далечінь рідної мені Чернігівської губернії. Я довго сидів і милувався цим краєвидом, а потім встав і сказав собі: «Хай там що, але я піду чесно. Зумію допомогти країні — буду щасливий, а не впораюся — сумління моє чисте: особистих Цілей у мене немає… Особистих цілей у мене не було, чи, краще сказати, я усвідомлював, що те почуття дрібного, задоволеного самолюбства не відшкодувалося б уявою тієї бурі, яку я хоч не хоч маю викликати, йдучи обраним шляхом»».
Повернувшись додому, Павло Петрович прийняв благословення з архієпископом Никодимом, який очолив Київську архієпархію після вбивства революційними матросами й солдатами митрополита Київського й Галицького Володимира. Після цього внесли останні зміни в коректуру «Грамоти мешканцям і козакам України», а також вирішили питання про порядок формування уряду. Зійшлися на тому, що спочатку гетьман призначить головою ради міністрів М. Устимовича, а імена членів кабінету буде оголошено наступного дня. Пізно вночі Павло Петрович підписався (уперше українською мовою) під видрукуваною «Грамотою…».
П. Скоропадському та його прихильникам довелося визначати не лише засоби захоплення влади, а й форму майбутнього режиму. Походження майбутнього диктатора, живучість та романтизм козацьких і квазімонархічних гетьманських традицій самі підштовхували до історичних асоціацій. Та й останнє військове звання — корпусний отаман — викликало більшу прихильність українців, аніж генерал російської армії. З огляду на ці міркування вирішено було проголосити Павла Петровича гетьманом, а державу — Гетьманатом.
29 квітня в приміщенні Київського цирку розпочав роботу з’їзд хліборобів, на який прибуло понад шість тисяч делегатів із восьми губерній України. П. Скоропадський залишався вдома й дізнавався про перебіг з’їзду через кур’єрів. Коли критика політики Центральної Ради сягнула апогею, Павло Петрович вирішив, що час діяти. Віддавши всім загонам наказ приступити до виконання планів, він на автомобілі приїхав на з’їзд і сів у бічній ложі.
Після однієї з промов, коли прозвучала пропозиція проголосити гетьманом П. Скоропадського, присутні встали і в загальному пориві вітали його як людину, котрій випало взяти на себе відповідальність у складний для батьківщини час. На це Скоропадський відповів таке: «Панове! Я дякую вам за те, що ви довірили мені власть. Не задля власної користи беру на себе тягар тимчасової влади. Ви самі знаєте, що всюди шириться анархія і що тільки тверда влада може завести лад. На вас, хлібороби, і на статечних кругах населення буду спиратися і молю Бога, щоб дав нам сили й твердості врятувати Україну».
Після цього учасники з’їзду вирушили на Софіївський майдан для відправлення урочистого молебню. Відслужив його архієпископ Никодим, який благословив нову владу.
Однак до повного опанування ситуацією прихильниками гетьмана було ще далеко, хоча керівники Центральної Ради поводились у цей вирішальний момент пасивно й нерішуче. Вони не відреагували належним чином на розформування дивізії «синьожупанників». Мала Рада й уряд Української Народної Республіки
