Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

Щойно це відчули, більшовики вирішили, що українські національні прагнення вже не завдаватимуть їм жодного клопоту. Керівництво російських більшовиків так і не змирилося зі втратою України, попри всі їхні запевняння в тому, що вони нібито визнають право України на самовизначення та незалежність. У жовтні 1918-го Каменєв звернувся до II з’їзду КП(б)У від мені більшовицького керівництва та виголосив, чого саме це керівництво з Росії сподівалося від України. Каменєв сказав, що Україна є «великим шляхом англійського та американського імперіалізму на схід»[130]. Що ж до завдань подальшої роботи, то він прямо сказав: «завдання полягають у тому, щоб об’єднати Совітську Росію з Совітською Україною»[131]. Усі розмови про національне самовизначення, заявив він, неприпустимі. Мовляв, у Фінляндії, Польщі та Україні «лозунг про самовизначення народів перетворили на зброю контрреволюції»[132].

Із ним погодилися багато членів КП(б)У. За кілька місяців перед тим на І з’їзді КП(б)У Скрипник заявив:

Уже під час брестських перемовин Всеукраїнський з’їзд совітів висловився проти відокремлення, а зараз ми проти відокремлення й поготів, бо тепер самостійність — ширма для контрреволюційної боротьби проти Совітської влади[133].

Тоді більшовики гаряче хотіли думати, що українську проблему для них було вирішено, і це бажання породило віру, що так воно й сталося. На VIII з’їзді РКП(б) партії Ленін проголосив: якщо колись в Україні й були якісь національні почуття, то їх із неї вибили німці. Він навіть запитав, чи взагалі українська мова була мовою широких мас населення[134]. Деякі рвалися його запевнити, що такого статусу українська мова не мала. Особливо вирізнявся серед цих діячів Християн Раковський.

Емігрант із Балкан, Раковський був утіленням революційного інтелектуала, який завжди готовий розтлумачити власну теорію національного питання та значення соціалістичної революції для вирішення цього питання[135]. Він провів деякий час у Києві за переговорами з Гетьманатом від імені уряду Леніна, проте вкрай сумнівно, що бодай колись відвідував українські села. Попри це, він повернуся до Києва з безліччю підтверджень на користь того, у що хотіли вірити його товариші. Раковський раптово став партійним експертом в українських справах та опублікував низку статей, у яких яскраво розписував революційний потенціал в Україні й свідчив, що український націоналізм умер і живим залишився хіба що серед кількох ошуканих буржуазних інтелектуалів. У одній із таких статей, яка вийшла друком в «Известиях», він писав, що «петлюрівська авантюра» була безнадійною справою, якої ніхто й не хотів. Раковський розповідав про українських селян: якщо дати їм більшовицьку літературу, написану українською мовою, вони зіжмакають її та з огидою викинуть геть і зроблять це з відрази до всього, що якось пов’язано з українськістю, проте жадібно читатимуть, якщо її надруковано російською. Щоб достукатися до українського селянства, радив Раковський, треба звертатися до нього російською мовою[136]. Вочевидь, саме це й хотів чути Ленін, і саме через це він зробив одну з рідкісних для нього грубих політичних помилок. За два тижні після проголошення радянського уряду України керманичем України проголосили Раковського[137].

12 листопада 1918-го, на наступний день після перемир’я[138], було сформовано Український військовий революційний комітет, до якого ввійшли Сталін, П’ятаков, Затонський та Антонов-Овсієнко, а 20 листопада[139] створено Тимчасовий радянський уряд України на чолі з П’ятаковим, проте керівництво Російської компартії відмовилося дати згоду на публічне оголошення цих дій. У жовтні було досягнуто домовленості з Винниченком, згідно з якими Москва обіцяла не втручатися в справи відродженої Української Народної Республіки, якщо КП(б)У буде дозволено легально функціонувати, і до самого кінця 1918 року більшовицький провід вагався щодо доцільності вторгнення в Україну[140].

Невдовзі після перемир’я Гетьманат почав розпадатися, і його місце зайняла відроджена Українська Народна Республіка під керівництвом Директорії на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою як головним отаманом військ УНР[141]. Петлюра керував великим селянським повстанням, яке остаточно розбило залишки гетьманської армії. Проте невдовзі після скинення Скоропадського та вигнання землевласників більшість озброєних селян війська Директорії просто повернулися до рідних сіл. Петлюра не мав жодного вибору — йому потрібно було бодай якось тримати військо готовим до військових дій. Для цього він призначив отаманів, які теоретично підпорядковувалися йому як верховному отаманові, проте в реальності не підпорядковувалися нікому. Винниченко не надто й перебільшував, коли писав, що отаманом міг стати практично будь-хто, оголосивши про своє бажання боротися проти більшовиків, а Петлюра надсилав такій людині папери з призначенням його отаманом та кілька мільйонів свіжонадрукованих карбованців. Унаслідок цього на території України встановилася не влада центрального уряду, а режим військових ватажків, що вдавалися до погромів. Власне, цей режим і отримав таку назву — отаманщина[142].

Поведінка петлюрівського отамана Болбочана суттєво покращила подальші перспективи більшовиків в Україні. Після взяття Харкова в середині листопада 1918-го року Болбочан не дозволив створити місцевий Совіт» робітничих депутатів. Коли цей орган створили без його дозволу, він намагався його всіляко придушити. Робітники відповіли на це загальним страйком і навіть ненадовго взяли місто під свій контроль. Коли в середині грудня Болбочан знову повернув собі контроль над містом, він відстрілював усіх робітничих ватажків, яких тільки міг знайти, і так змусив увесь робітничий рух піти в підпілля[143]. Його жорсткі методи викликали таке невдоволення серед робітників та інших радикально налаштованих верств населення, що, як писав Винниченко, «цей виразний і свідомий український реакціонер зразу підірвав і навіть убив на всьому лівобережжю авторітет і вплив Директорії»[144].

Більшовицьке вторгнення до України розпочалося під приводом громадянської війни між режимом П’ятакова та Директорією. Після того як Директорія 16 січня оголосила Росії війну, не було вже особливого сенсу вдавати, ніби це щось інше, ніж війна за розширення кордонів совітської Росії, яка вважала Україну просто однією зі своїх провінцій. Уже 9 грудня 1918 року ЦК РКП телеграфував своїм колегам із КП(б)У[145], які тоді перебували в Курську, що ЦК надсилатиме свої накази безпосередньо державним органам совітської української держави, а не через КП(б)У[146]. У номері «Известий» за 24 грудня було оприлюднено заяву російського Комісаріату закордонних справ про анулювання Брест-Литовського договору та про те, що РСФСРР більше не визнає Україну незалежною державою[147]. Щойно в Україні було встановлено режим П’ятакова, усі органи керувалися безпосередньо постановами Совнаркому,