Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 - Джеймс Мейс

десятьох озброєних робітників, які вдиралися до сіл і без церемоній відбирали в селян їхній хліб. Коли більшовики вдерлися до України, загони з реквізиції хлібу вони привезли із собою[107]. Здобути продовольство для Росії було одним із головних, якщо не найголовнішим, мотивом почати більшовицьке вторгнення в Україну. Не було зроблено жодних спроб якось урахувати запити населення України щодо вирішення національного питання. Командири більшовицького війська мали всю повноту влади і їм бракувало терпіння на те, щоб розбиратися з особливістю ситуації на місцях. Коли більшовицький командир[108] Муравйов захопив Київ, він одразу дав зрозуміти, що новий режим буде російським. У своїй першій заяві до мешканців міста він сказав: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях наших баґнетів»[109]. Ті, хто розмовляв українською в громадських місцях, вважалися націоналістами та контрреволюціонерами, що підлягали розстрілу без суду й слідства[110]. Практично все, що мало бодай якусь цінність, негайно вилучалося й відправлялося до Росії[111].

Соціал-демократія України була від самого початку мертвонародженим проектом, і навіть совітський уряд України практично не мав реальної влади. Коли київські більшовики втекли до Харкова, там вони зустрілися з уже чинним, справді совітським режимом, який узагалі не хотів мати нічого спільного з Україною. Харківські більшовики навіть відмовилися надати своїм київським товаришам житло — запропонували їм на вибір ночувати або в залі, де відбувалися з’їзди радянських рад, або в місцевій в’язниці. Кияни обрали залу[112]. Протягом більшого часу свого існування совітський уряд України, обраний у Харкові, був лише одним із чотирьох совітських урядів, що діяли на українській території. Лише в березні[113], після того, як українці проголосили незалежність, уклали сепаратний мир із Центральними державами та закликали їх до військового втручання, розрізнені совітські уряди України нарешті об’єдналися та проголосили свою незалежність. Навіть за таких умов вони пішли на цей крок із великою неохотою[114].

Створення Комуністичної партії (більшовиків) України, яке було проголошено в травні 1918 року на Таганрозькій нараді[115] (останньому бастіоні комуністів в Україні), було насправді запізнілим. Одночасно з цим оголосили про саморозпуск радянського уряду України[116]. Більшовики розділилися на три ворожі одна до одної фракції. «Катеринославці» під проводом Еммануїла Квірінга, мабуть, найбільше шкодували про втрату своєї Донецько-Криворізької Республіки[117] та найменше вірили в корінні українські революційні сили. Вони відчували, що найкращою стратегією є вичікування — дождатися сподіваної перемоги німецької революції, унаслідок якої з України пішли б німецькі війська, що дало б змогу вкотре вторгнутися військам совітським. Чекаючи на це, вони віддавали перевагу організаційній роботі в профспілках, спрямованій на планування повстань, які, втім, на їхню думку, теж були приреченими на провал. Вони вважали, що навіть коли Україні й знадобиться окрема комуністична партія, то вона має бути лише регіональною організацією російської комуністичної партії, до назви якої варто просто дочепити слова «на Україні». «Кияни» під проводом П’ятакова хотіли негайно готувати збройне повстання, а отже — зробити партію більш незалежною від Москви, та пропонували територіальну назву «Комуністична партія (більшовиків) України» — КП(б)У. Невелика «полтавська» фракція під керівництвом Василя Шахрая пропонувала назву «Українська комуністична партія (більшовиків)»[118]. Розв’язати ці питання й провести відповідні переговори допоміг Микола Скрипник, котрого перед тим відрядили до України як особистого емісара Леніна[119]. За його пропозицією ухвалили назву КП(б)У, а керівником апарату цієї організації обрали П’ятакова. Нову партію навіть мали представити в Комінтерні[120]. Проте ця партія навіть не задумувалася як по-справжньому незалежна структура: рішення Таганрозької наради треба було надіслати Центральному комітетові Російської комуністичної партії, що затвердив їх 3 травня[121]. Перший з’їзд було проведено в Москві в липні; П’ятаков контролював організацію, розроблялися плани збройного повстання, які мали відбутися під гаслами відродження совітської України та її союзу з совітською Росією[122]. Тим часом совітська Росія використовувала «нейтральну зону» між своєю територією та Українською Державою (Гетьманатом), щоб організувати й озброїти дві дивізії для повстання[123], яке було заплановано на серпень і завершилося цілковитим провалом. За винятком кількох повстань, що спорадично спалахували і які було ефективно та негайно придушено, заклики П’ятакова до збройних виступів як такі просто проігнорували[124]. Це зумовило тимчасовий відхід у тінь самого П’ятакова та його київської групи в партії на II з’їзді КП(б)У в жовтні. Із благословення Леніна керівництво на себе взяли «катеринославці» на чолі з Квірінгом та Яковлєвим-Епштейном. Фракція Квірінга включила «київську меншину», всупереч її волі, до Центрального Комітету. Збагнувши свій статус як політичної меншини в межах партії, сам П’ятаков та його прибічники навіть відмовилися брати участь у голосуванні. Усі резолюції з’їзду відповідали баченню «катеринославців»[125]. Проте домінування русофільської фракції довго не тривало. Перемир’я в листопаді 1918 року завершило Першу світову війну поразкою Німеччини, тож було зрозуміло, що Гетьманату, який тримався на німецьких багнетах, лишилося існувати лічені дні. Настав час для революції. Готовою на це, з огляду на притаманний їй авантюризм, була лише «київська» група комуністів. П’ятаков скоро знову опинився при владі.

Режим П'ятакова

Другий більшовицький уряд України в народі прозвали п’ятаковщиною[126]. Він почався із загальнонародного ентузіазму та завершився повним розгромом, коли цього режиму зреклися всі. Пізніше більшовики згадуватимуть про нього як про низку трагічних помилок: практично всі прошарки населення відмежувалися від політики уряду, яка цілковито ігнорувала й національні прагнення, і прагнення селян отримати землю. У період п’ятаковщини було здійснено спробу втілити в життя бачення Рози Люксембурґ — що національне та земельне питання можна владнати, не пристосовуючи теорію до конкретних обставин. Цей експеримент завершився фіаско.

Перший совітський уряд України завершив своє існування завдяки домовленостям Центральної Ради. Вона, по суті, «придбала» німецьку військову інтервенцію за обіцянку продати великий обсяг зерна Центральним державам. Проте селянство не мало жодного бажання продавати плоди своєї праці за валюту, нічого для них не варту. Центральна Рада, якою тоді керували міністри з УПСР, сподівалися пом’якшити гнів селянства, просто перешкоджаючи німецьким закупівлям зерна. У відповідь німці здійснили державний переворот, що замінив Центральну Раду на режим під проводом аристократа-українця, колишнього генерала російської армії Павла Скоропадського, який оголосив себе монархом і взяв давній козацький титул гетьмана[127]. Багато хто вбачав у Гетьманаті відновлення дореволюційного ладу з відповідними гарантіями на приватну власність та підтримкою повернення колишнім землевласникам їхніх землеволодінь. Єдиною підтримкою цього режиму, аж до закінчення війни, була німецька армія[128]. Через те,