Українське питання - Ланселот Лоутон

На що британський представник — менi приємно про це згадати — вiдповiв рiшучим протестом. Та схоже на те, що польський уряд пiдтримує вiдмову пана Бека, бо на наступному засiданнi Ради польський делегат покинув залу, коли обговорювалося питання нацiональних меншин.

І, нарештi, українцiв свiдомо намагаються усунути як полiтичний чинник. Недавно польський уряд застосував кардинальний захiд, яким вiдверто дискримiнував українцiв. Цей захiд має форму нової конституцiї, наслiдком якої буде практично повне позбавлення меншин як таких їхнього представництва в польському парламентi; українське представництво буде цiлковито визначатися волею польських властей.

Тi самi методи, якi поляки вважали благородними, коли боролися проти царського уряду, вони тепер засуджують, коли їх застосовують українцi. Цi методи часом бувають конспiративними, навiть терористичними. Але що ще залишається робити українцям, коли про них забув увесь свiт? Слiд вiдзначити, що поляки теж часто бували нерозважливими, жорстокими й агресивними.

Нiчим не краще становище українцiв у Румунiї. Незважаючи на гарантiї Договору про меншини, пiдписаного в Парижi 9 грудня 1919 року, цих представникiв гордого й талановитого народу всiляко зневажають. Їхнi школи закрито, їм заборонено розмовляти рiдною українською — однiєю з найчарiвнiших слов'янських мов.

У Чехословаччинi українцям мабуть таки легше, нiж у будь-якiй iншiй країнi. Ця думка вперше, здається, була обґрунтована в статтi д-ра Г'ю Дальтона, заступника мiнiстра закордонних справ, у газетi «Нью стейтсмен енд нейшн» вiд 18 травня 1935 року.

Переходимо нарештi до Радянської України, де живе двi третини всього українського народу. Тут вiдразу виникає запитання: чи iснує насправдi український нацiональний рух пiд бiльшовицькою владою? І вiдповiсти на це запитання найкраще буде словами самих радянських керiвникiв. На XVII з'їздi комунiстичної партiї в сiчнi 1934 року Сталiн висловився так:

«Ще зовсiм недавно нацiоналiстичний ухил в Українi не становив серйозної загрози; та щойно ми припинили боротьбу з ним i дали йому розростися настiльки, що вiн злився з iнтервенцiонiстами, як цей ухил перетворився на головну небезпеку».

А ще пiзнiше, в промовi 14 лютого цього року голова Ради комiсарiв України Любченко сказав:

«Був перiод, коли українськi нацiоналiсти провадили свою дiяльнiсть в Українi не без успiху. Так було в 1931–32 роках. Користуючись послабленням класової пильностi, нацiоналiстичнi елементи, вороги українського народу, пролазили в той час у колективнi господарства, сiльськогосподарськi органи та в систему державної освiти. Вони ввiйшли в тiсну спiлку з прибiчниками нацiонального ухилу в складi Партiї, яких очолював Скрипник. Вони виступили єдиним фронтом з бiлогвардiйцями, троцькiстами та правими, об'єднавшись на платформi вiдриву України вiд Радянського Союзу».

У тому ж роцi було виявлено, що багато українських комунiстiв — замаскованi нацiоналiсти, що взяли пiд свiй контроль газети та важливi заклади, в тому числi комiсарiати освiти та землеробства — єдинi два важливi органи, якi були залишенi українцям. Пiсля цього почалися масовi репресiї.

Я навiв лише один приклад пiдтвердження живучостi нацiонального духу в Радянськiй Українi. Насправдi навiть пiсля революцiї цей дух завжди бунтував проти тиранiї, що була значно жорстокiшою, нiж попередня. Нiхто не знає, скiльки українських патрiотiв розстрiляно та заслано; але є пiдстави вважати, що це дуже великi цифри.

Не слiд також думати, нiби нацiоналiзм виявляли тiльки освiченi класи. Дев'яносто вiдсоткiв українського населення складають селяни; саме їм Захiдна Європа зобов'язана своїм порятунком вiд бiльшовизму.

До революцiї українськi селяни бiльшою частиною були iндивiдуальними господарями i, на вiдмiну вiд селян росiйських, не входили до примiтивних общин, якi, за передбаченням Маркса, могли стати вихiдною точкою для свiтового комунiзму й революцiї. Завдяки переважно саме цiй нацiональнiй особливостi, селяни так завзято боролися проти державної реквiзицiї зерна, головним джерелом постачання якого завжди була Україна. Глибоке й масове зубожiння означало справжнiй крах жорстоких бiльшовицьких планiв. В тiй боротьбi загинули мiльйони людей; а в 1932–33 роках страшний голод спустошив Україну. Радянський уряд заперечує факт цього голоду, хоча свiдчень про його наявнiсть i масштаби бiльш нiж досить. Було очевидно, що, враховуючи стрiмкий прирiст населення Радянського Союзу — три мiльйони щорiчно — та зважаючи на офiцiйно визнанi втрати зерна пiд час i пiсля жнив — вiд тридцяти до п'ятдесяти вiдсоткiв, — голод був неминучий. Його просто не могло не бути.

«Манчестер Гардiан», який, безперечно, не можна вважати антирадянським органом, у передовiй статтi вiд 27 грудня 1934 року пише стосовно голоду:

«Тривалий час росiйськiй Диктатурi вдавалося приховувати вiд свiтової громадськостi те, що становило найбiльшу й нi з чим незрiвнянну економiчну катастрофу в Європi за останнi десятилiття.»

Деяке уявлення про розмiри цiєї катастрофи можна одержати з свiдчень п. У. Г. Чемберлена, який тривалий час i донедавна був московським кореспондентом «Крiсчен сайєнс монiтор». У цiй газетi вiд 29 травня 1934 року вiн пише:

«Видається дуже ймовiрним, що в 1932–33 роках вiд 4 до 5 мiльйонiв людей, понад нормальний рiвень смертностi, померли вiд голоду та пов'язаних iз ним обставин».

В найтяжчий перiод центральна влада не вживала жодних заходiв, щоб полегшити ситуацiю; отже, напрошується неминучий висновок, що така байдужiсть червоної Москви була репресалiєю проти нацiоналiзму України, i цей висновок пiдтверджує заява, зроблена тодi головою Центрального Виконавчого Комiтету СРСР Калiнiним: «Цього року селяни пройшли добру школу. Для декого вона виявилась безжалiсною».

Разом iз тим, згiдно з положеннями своєї Конституцiї, Радянська Україна є незалежною суверенною державою. У договiрних стосунках визнає її як таку навiть московський уряд — що не завадило йому звести її до рiвня васальної країни, повторивши таким чином московитське вiроломство XVII столiття. Як i в царськi часи, застосовано все, що тiльки можна застосувати, аби прикути Україну до Росiї. Українськi пiдприємства включено до всесоюзних трестiв — з центрами управлiння в Москвi. Донецький вугiльний басейн i Москву з'єднала залiзнична магiстраль, а мiж Ленiнградом i Чорним морем побудована суцiльна система водного сполучення.

Сьогоднi Москва каже те саме, що казала й у царську добу: «Ми не можемо жити без України. Це найродючiша частина Радянського Союзу. Вона годує нас. Бiльш того, ми залежимо вiд її вугiлля й залiза».

Немає потреби зупинятися та з'ясовувати, чи можна в наш час виправдати народ, який знищує iнший народ, оскiльки потребує його ресурсiв: адже, крiм загарбання, iснують iншi способи доступу до мiнеральних багатств та зерна. Росiя має величезнi резерви вугiлля й залiзної руди на Уралi та в Сибiру, i вже йде широкомасштабна розробка їх; а щодо забезпечення зерном, то досить навести один уривок iз промови Сталiна на XVII з'їздi комунiстичної партiї минулого року: «Перш за все, — сказав вiн, — ми повиннi пам'ятати,