Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування - Колектив авторів
Що стосується достовірності преюдиціальних фактів, то для її визначення використовуються сутнісні, а не формальні критерії, як для визначення допустимості доказів. Достовірність преюдиціальних фактів полягає в їхній відповідності об'єктивній дійсності [8, с. 37-38]. Достовірність преюдиціально встановлених фактів пов'язана з достовірністю вироку, рішення чи постанови, що мають преюдиціальну силу [9, с. 81-84]. Із цими твердженнями можна цілком погодитися. Однак сумніви викликає думка, що коли попереднє рішення є достовірним, то і встановлені на його основі преюдиціальні факти є достовірними [9, с. 81-84]. Однак преюдиціальні факти можуть бути достовірними, а преюдиціально встановлені факти в іншому кримінальному проваджені — ні, якщо в подальшому кримінальному проваджені порушені певні правила доказування та не дотримано вимог КПК, а саме ст. 9 та ст. 370 КПК. Крім того, оцінюючи достовірність преюдиціальних фактів, суд може поставити її під сумнів. На практиці можуть виникнути і виникають ситуації, коли раніше встановлені судом обставини, які покладені в основу вироку, суперечать переконанню суду щодо кримінального провадження, що розглядається. І тоді, якщо суд ухвалює рішення за своїм внутрішнім переконанням, він не приймає преюдиціальні факти як достовірні.
Дискусійним у літературі є питання, до якого із джерел доказів належать вирок суду, постанова слідчого, прокурора, які містять преюдиціальні факти. У літературі визнається значення вироку як джерела доказу, хоча і не завжди вказується на природу цього джерела [11, с. 23; 12, с. 23]. На думку деяких учених, преюдиціальні факти містяться в таких джерелах доказів, як документ [13, с. 142; 6, с. 113]. Однак і цей погляд заперечується в літературі [4, с. 121]; пропонується доповнити перелік джерел доказів такими новими джерелами, як акти судових органів, а також кінцеві процесуальні рішення інших органів (посадових осіб), які здійснюють кримінальне переслідування [4, с. 220]. На нашу думку, обґрунтованим є погляді, що вирок суду, постанова слідчого, прокурора, які містять преюдиціальні факти, варто віднести до такого джерела доказів, як документи.
Преюдиціальність кримінальних процесуальних актів і принцип вільної оцінки доказів. Вирішення преюдиціальних колізій у кримінальному провадженніОцінка доказів як елемент процесу доказування в науці кримінального процесу розуміється як розумова, логічна діяльність із вирішення питання про належність, допустимість, достовірність доказів, а також щодо достатності сукупності доказів для ухвалення процесуального рішення [2, с. 246;] (хоча в літературі є різні визначення оцінки доказів [14, с. 63-65]).
Оцінка доказів за внутрішнім переконанням насамперед означає формування власного погляду на фактичні обставини кримінального провадження, необхідність особистої оцінки доказів органом, що провадить таку оцінку. Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що суд (слідчий, прокурор, слідчий суддя) тільки в тому разі повинен визнати факт встановленим, коли він на основі зібраних доказів у цьому особисто переконався [15, с. 47]. Формування їхнього переконання відбувається в умовах, що унеможливлюють будь-яке стороннє втручання.
Чинний КПК не виділяє як самостійний принцип вільної оцінки доказів (або оцінки доказів за внутрішнім переконанням), хоча і фіксує в ст. 94, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з погляду належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з погляду достатності та взаємозв'язку для ухваоення відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили. У доктрині цей принцип визнається як самостійний окремими вченими [16, с. 54], хоча ця позиція і не є загальновизнаною [17, с. 39-41].
Застосування преюдицій є винятком із загального правила оцінки доказів за внутрішнім переконанням, оскільки означає використання в доказуванні встановлених фактичних даних. Складно погодитися з висловленим у літературі твердженням, що поняття преюдиціальності судового рішення та внутрішнє переконання не пов'язані між собою безпосередньо: «Призначення преюдиції полягає не в наданні допомоги суду у встановленні об'єктивної істини в справі, а в забезпеченні чинності рішення, винесеного раніше, інакше кажучи, не у сфері пізнання, а у сфері організації чіткості та визначеності в реалізації рішень» [18, с. 58]. Дійсно, преюдиціальність є властивістю судового рішення, яке набрало чинності, однак значення преюдиції є не формальним — забезпечення чинності рішення, винесеного раніше, а змістовним, тобто певне «спрощення» доказування в подальшому кримінальному проваджені. Саме тому, наприклад, у КПК Російської Федерації ст. 90, присвячена преюдиції, розташована в розділі ІІІ «Докази та доказування».
Проте на практиці виникають ситуації, коли раніше встановлені судом обставини, які покладені в основу вироку, суперечать переконанню суду щодо кримінального провадженя, що розглядається. Такі обставини не можуть мати значення заздалегідь встановлених доказів, оскільки практиці відомі випадки набрання чинності незаконними і необґрунтованими вироками, а істинність вироку є лише правовою презумпцією, а не правовою аксіомою. Тому здається, що в разі, коли під час розгляду кримінальних проваджень, пов'язаних із раніше вирішеним, з'являються дані, що свідчать про неправосудність раніше винесеного вироку, він не може бути покладений в основу висновків у новому судовому рішенні [19, с. 88-89].
Г. Резнік вказує на три випадки колізії між преюдицією і внутрішнім переконанням: а) суд дійде іншого висновку з питання про те, чи мала місце подія або дія, ніж суд, що вже розглянув це питання раніше порядком кримінального чи цивільного судочинства; б) розглядаючи кримінальне провадження про завідомо неправдиві показання (дачу завідомо неправдивого висновку), суд переконується, що ці показання чи висновок, власне
