Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Був у нього і якийсь поетичний нахил до природи: за останніх років життя кохався в прекрасних садах, що їх виплекали для нього в улюблених Сорочинцях спеціальні німецькі садівники.

Хоч про освіту Д. Апостола ми нічого певного не знаємо, усе ж треба думати, що він не тільки був освіченою людиною свого часу, але й цікавився загальноєвропейськими ідеями та подіями і стежив за новинами з чужоземних країв. Яків Маркович занотовує у своєму «Щоденнику», що 2 травня 1731 року гетьман (Апостол) прислав йому французькі газети, які, очевидно, були в Апостолів звичайною появою.

Був Апостол і добрим сім’янином, який дбав про забезпечення і освіту своїх численних дітей. Спеціальної уваги він, очевидно, не міг їм приділити. Занадто неспокійні були часи: миргородський полковник мусив брати участь у постійних походах, у довгих війнах (Турецька, Північна); також політичні зміни в Україні примушували його раз у раз звертати увагу на те, щоб утриматися на своїм становищі. Треба думати, що діти його проходили таку саму школу, як і нащадки інших видатних старшинських родин того часу.

У гетьмана було дев’ятеро дітей. Двоє з його синів — Петро і Павло — займали посади лубенського та миргородського полковників. Петро Апостол знав кілька іноземних мов і відомий як автор щоденника російською і французькою мовами, що був опублікований.

Як вважає більшість дослідників, це була небуденна постать, яка знала світ і людей і яка за всяких обставин, іноді дуже критичних, уміла поставити себе на належне місце. Є немало вказівок на те, що Апостол дійсно користувався загальною повагою. Він був не тільки вояком з безперечною військовою вдачею, так необхідною для полковника, що за час своєї довголітньої служби мусив виконувати цілий ряд важливих військових доручень, а й розумним адміністратором, який помірковано і без конфліктів правив Миргородщиною.

Але миродайними для нього були не тільки службова кар’єра і власні обивательські інтереси; він, безперечно, належав до кола тих людей, яких можна б назвати тодішніми українськими патріотами. Україна була для нього справжньою Батьківщиною, і її долею він глибоко переймався. Тому не дивно, що брав таку діяльну участь у задумах Мазепи, а пізніше в акції Полуботка.

Треба зауважити, що Д. Апостол був не тільки сміливою, але й обережною людиною. В його житті були не лише періоди патріотичного злету, але й пристосування до обставин. У певних випадках він готовий був іти на далекосяжні компроміси. Найбільш показовим для його тактики пристосування був перехід від орієнтації на шведів і Мазепу до орієнтації на царя і Скоропадського, коли обставини наче змінилися не на користь перших.

На початку XIX століття рід Апостолів з чоловічої лінії закінчувався на Михайлі Даниловичі Апостолі. Для збереження роду і прізвища, відомого од «предков по заслугам», у 1801 році він звернувся до імператора з проханням, щоб його маєтки і його прізвище успадкував після смерті його двоюрідний брат, таємний радник Іван Матвійович Муравйов, який став називатися Муравйовим–Апостолом. З цієї сім’ї вийшли троє декабристів: Сергій, Іполит та Матвій Муравйови–Апостоли.

Закінчуючи розповідь про Данила Апостола, зауважимо, що він, як державний діяч, у нелегкій обстановці кінця 20–х років XVIII століття зумів відновити діяльність інституцій Гетьманства, здійснити чимало правничих, господарських реформ. На той момент це мало велике значення, оскільки затримувало наступ російського централізму і поглинання України імперією.

«…намагайся наслідувати інших, намагайся фортуну схопити за чуприну і будеш таким»

Останній гетьман Гетьманщини (1750–1764). За чотирнадцять літ свого гетьманування приїздив в Україну лише лічений час (липень—листопад 1751, березень–грудень 1757, березень 1760 — жовтень 1761, липень 1763 — січень 1764). Але незважаючи на це, реформаторська політика гетьмана К. Розумовського, його прагнення розширити суверенітет Гетьманщини викликали невдоволення петербурзького уряду, що врешті–решт і призвело до ліквідації російським самодержавством інституту Гетьманства в Лівобережній Україні.

22 лютого 1750 року мешканці Глухова стали свідками урочистої події, що знаменувала початок нового і, як виявилося, останнього етапу в розвитку української державності. З огляду на це, мабуть, не зайвим буде докладний опис цієї церемонії. З самого ранку за гарматними пострілами, що пролунали як сигнал, на міському майдані зібрався великий натовп. Сюди прибули й усі десять козацьких полків. Водночас у будинку, відведеному для графа Гендрікова, почали збиратися представники старшини, а також українського вищого духовенства на чолі з митрополитом Тимофієм Щербацьким. О 9–й годині ранку розпочалася церемонія обрання гетьмана. З двору російського посланника в супроводі загону озброєних козаків, російських гренадерів і військових музикантів виїхала споряджена карета, в якій був граф Гендріков зі своїми асистентами та секретар Колегії закордонних справ Степан Писарев. Останній тримав у руках велику срібну з позолотою тарілку, на якій лежала царська жалувана грамота. Слідом за каретою представники старшини (зокрема генеральний суддя Яким Горленко, генеральний підскарбій Михайло Скоропадський, генеральний писар Андрій Безбородько, генеральний хорунжий Микола Ханенко, генеральний бунчужний Дем’ян Оболонський, бунчукові товариші Іван Гамалія, Яків Маркович, Федір Ширяй, Іван Жоравка, Ілько Журман та ін.) несли російські та українські прапори, а також гетьманські клейноди: булаву, бунчук, печатку. З прибуттям карети на майдан, де стояв спеціально споруджений постамент, царська грамота й гетьманські клейноди були покладені на два столи. Відкрив зібрання граф Гендріков, який нагадав про волю імператриці відновити гетьманство в Україні й закликав присутніх «избрать меж себя из природных своих людей гетмана, по малороссийским своим правам и вольностям, вольными голосами». Потім Писарев голосно зачитав жалувану грамоту, а митрополит Т. Щербацький висловив глибоку подяку Єлизаветі. Гендріков голосно кілька разів запитав присутніх, кого вони бажають собі в гетьмани. Прозвучала відповідь, що вже давно була підготовлена й перебувала в усіх на вустах: «Графа Кирила Григоровича Розумовського!»

Після святкової канонади з 101 гармати й пострілів з козацьких рушниць царську жалувану грамоту й гетьманські клейноди занесли до Миколаївської церкви, де відбулася урочиста літургія. Потім у резиденції Гендрікова дали великий бенкет, під час якого особисто господарю генеральна старшина подарувала 10 тисяч карбованців, а всій графській свиті — 3 тисячі. Не забули й