Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

довкола, що містить нас у собі, це - щось єдине, це - бог; ми - його спільники, члени його тіла. Наша душа - містка, сприйнятлива; вона здатна туди піднятися, тільки б її не обтяжували пороки. Як наше тіло вже від самої природи пряме, чоло звернене до неба, так і душа, яка може сягнути, куди лиш захоче, для того й зладнана природою, щоб мати богорівні жадання. І якщо вона використовує свої сили, якщо розгортається в усю широчінь, то в усякому разі вона змагається досягти висот не чужою дорогою. Нелегкий то був труд - іти до неба; вона ж повертається туди знову. Ступивши на той шлях, простує ним сміливо, знехтувавши всім, не озираючись на гроші; золото й срібло, гідні хіба що тієї темряви, в якій вони лежали, вона оцінює не тим блиском, що б'є в вічі темним душею людям, а давнім болотом, з якого їх вигребла, добула на світло денна наша захланність. Вона, повторюю, знає, що багатства не там, де їх громадять,- душу треба наповнювати, а не скриню. Саме їй, душі, треба віддати владу над усім, її треба впровадити у володіння всією природою,- щоб межами сходу й заходу визначала свої надбання, щоб і вона, подібно До богів, мала під собою все довкруг і звисока споглядала на багачів з їхніми багатствами - на тих, хто не так своїм утішається, як заздрить чужому. А коли вона на такій вершині, то й про тіло дбає вже як про необхідний вантаж, якого треба просто пильнувати, а не любити, не підпорядковуючись тому, чим покликана володіти. Хто служить своєму тілу, той не може бути вільним. Бо якщо й впораєшся з іншими господарями, яких знайшла собі надмірна турбота про тіло, то влада й самого тіла доволі сувора й вибаглива. Душа виходить із нього то спокійно, то вихоплюється з усією рвучкістю, не дбаючи, що буде з останками. Як нехтуємо обстриженим волоссям та бородою, так і та блаженна душа на порозі до виходу не журиться, якою буде подальша доля її дотеперішнього притулку: чи спалить його вогонь, чи вкриє земля, чи розтягнуть хижі звірі - усе це, вважає вона, стосується її не більше, ніж дитяче місце, послід, стосується щойно народженої дитини. Чи непоховане тіло розносять птахи, чи його кинуть

...собакам: морським на поталу, -

яке то має значення для того, хто вже не існує? Але й перебуваючи серед людей, мудрець не боїться, коли йому грозять посмертною мукою ті, кому мало, щоб перед ними тремтіли лишень до останнього подиху. «Ні,- каже він,- мене не жахають ні гаки, ні огидне для людського ока видовище, коли звір чи хиже птаство розшарпує зоставлене для наруги тіло. Я нікого не благаю про останню шану для себе, нікому не доручаю своїх останків: сама природа подбала про те, щоб ніхто не лишився непохованим. Сам час поховає тих, кого пожбурила край дороги чиясь жорстокість». Гарно сказав про це Меценат:

Що мені той гробівець? Про покинутих дбає природа!

Ти б міг подумати, що ті слова мовив хтось із високо підперезаних мужів. Справді, він був людиною піднесеного, сильного духу, що згодом від постійних успіхів розпустився(4).

Бувай здоров!

ЛИСТ ХСІІІ

Сенека вітає свого Луцілія!

У листі, де ти нарікав з приводу смерті філософа Метронакта, начебто він і міг, і повинен був жити довше, я відчув брак справедливості, яка притаманна тобі повсякчас, в усіх твоїх обов'язках, усіх справах, але якої, кажу, бракує лишень в одному - в тому, що й усім іншим. Я зустрічав багатьох, що були справедливі до людей, але нікого, хто був би справедливий до богів. Щоденно обурюємось на приречення: чому комусь одному обірвано життя посередині дороги? Чому натомість не обірвано комусь іншому? Чому продовжується його старість, що стала тягарем і для нього, й для інших людей? Але, прошу тебе, зваж добре, що, на твою думку, справедливіше - щоб ти корився природі чи щоб природа корилась тобі? Яка тут різниця, як скоро відійдеш відтіля, звідки все одно доведеться відійти? Дбати треба не про те, аби довго прожити, а про те, аби прожити достатньо. Чи довго проживемо,- це справа приречення; чи достатньо - справа душі. Довгим є те життя, яке втішається повнотою. А повнота - це той стан, коли душа повертає собі притаманне їй добро, коли сама отримує владу над собою. Що з того, що хтось там прожив у бездіяльності вісімдесят років? Та він і не прожив, а просто прогаяв життя; не пізно помер, а довго помирав. Прожив вісімдесят років! Залежить, котрий день ти вважаєш днем його смерті. А цей відійшов у розквіті сил. Але ж виконав усі обов'язки доброго громадянина, доброго приятеля, доброго сина - нічого не занедбав. Хоч незавершений його вік, але життя - завершене. Прожив вісімдесят років! Хіба що пробув вісімдесят років,- якщо про його життя не говориш у такому значенні, як про життя, приміром, дерев.

Благаю тебе, Луцілію, робімо так, щоб наше життя, як дорогоцінна річ, оцінювалось не протяжністю, а вагою. Вимірюймо його ділами, а не часом. Хочеш знати, яка різниця між завзятим мужем, який, зневажаючи фортуну, ретельно, наче вояк на службі, виконав усі обов'язки, що ставило перед ним життя, і піднявся до найвищого його блага,- і тим, хто протривав багато років? Один живе й після смерті, другий - помер ще перед смертю. Похвалімо ж і до числа мудреців віднесімо того, хто добре розпорядився своїм, хоч і скупо йому відміряним, часом! Адже він побачив справжнє світло. Він не був одним із юрби. Він і жив, і виявляв свою силу. Іноді він тішився погідним небом, іноді, як то буває, сяйво могутнього світила пробивалося крізь хмари. То чи варто дошукуватися, як довго жив? Він жив! Він сягнув аж до нащадків, перейшов у їхню пам'ять.

Це не значить, що я відмовився б од довголіття. Але, якщо фортуна вкоротить мій вік, то я не нарікатиму, що мені чогось забракло до блаженного життя. А це тому, що я розраховував не на той день, котрий моє захланне сподівання визначило за межу мого життя. Ні! Я на кожен день дивлюсь як на межу свого життя(1). Навіщо питаєш мене, коли я народився і чи маю ще право бути в колі молодих? Я дістав своє. Як і при малому зрості людина може сягнути досконалості, так