Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
«Причина всіх збочень,- каже Арістон,- хибні ухилення; а від них нас не звільнять жодні наста-::тви, не спростують помилкової думки стосовно того, що є злом, а що -- благом».- Самих настанов, певна річ, не досить, аби повалити неправдиве уявлення, що закоренилось у душі. Але хіба вони справді нічого не значать у поєднанні з іншими засобами? Передусім вони відсвіжують пам'ять. А ще ж до всього того, що в цілості виглядає розпливчастим, можна приглянутись пильніше, тільки-но поділиш його на частини. Інакше зайвими б випадало назвати розради й заохочення. Вони ж зайвими не бувають; отже, не бувають зайвими й перестороги.
«Безглуздо,- мовить він далі,- радити хворому, що він мав би робити, будучи здоровим: треба повернути йому здоров'я, без чого всі поради - марна трата часу».- А хіба ж і хворі, й здорові не мають чогось спільного, в чому їх однаково треба повчати? От, скажімо, щоб не надто пожадливими були до їжі, щоб не перевтомлювалися. Так само деякі настанови можна давати водночас і вбогим, і багатим.- «Зціли,- каже він,- людей од захланності й тобі не доведеться наставляти ні злидаря, ні багатія, адже в одного й другого пригасне жадоба».- Але хіба то одне й те ж саме - не жадати грошей і вміти ними користуватися? Жадібні не знають їм міри, а ті, кого не звинуватиш у жадібності, часто не вміють ними користуватися.- «Усунь,- веде він далі,- помилки, і зайвими стануть усі настанови».- А це вже неправда! Уяви собі, що жадоба вляглася, що розкіш погамована, зухвальство загнуздане, а лінивство приострожене,- але й тоді, коли пороки будуть усунені, треба вчитися, що і як ми повинні робити.- «Повчання,- твердить він,- не дають жодної користі, коли стикаються із закоренілими пороками».- Але й ліки безрадні супроти невиліковних хвороб, і все-таки їх приписують - одним для підмоги, іншим - для втихомирення болю. Так само й могутність усієї філософії, хоч би й зібрала воєдино всі свої сили, не викоренить із душі затвердлої, давньої болячки. Але, якщо вона не лікує всього,
то це не значить, що вона взагалі нічого не лікує.- «Що ж то дає - вказувати очевидне?» - Дуже багато! Іноді, навіть знаючи, не звертаємо уваги. Пересторога не вчить, а спрямовує нас, загострює нашу пильність, не дає нам розсіюватися, не дозволяє, щоб із пам'яті час од часу щось випадало. Не раз минаємо цілком очевидне, навіть не зауважуючи його: пересторога - це своєрідне нагадування. Часто душа не бачить навіть того, що на видноті. Отже, мусимо втовкмачувати їй знання про найвідоміші речі. Тут доречно навести вислів Кальва(1) з його промови проти Ватінія: «Ви знаєте, що було зроблено підкуп, і всі знають, що ви це знаєте». Так і ти знаєш, що дружні стосунки треба свято шанувати, але цього не робиш. Знаєш, що нечесно вимагати від дружини цнотливості, а самому зваблювати чужих жінок; знаєш, що їй негоже водитися з перелюбником, тобі - з повією, а все ж робиш по-іншому. Тому-то час від часу тебе потрібно, як-то кажуть, опам'ятати: все це повинно бути під рукою, а не десь у закутах пам'яті. Що рятівне, те мусимо раз по раз перетрясати, раз по раз обертати, аби не тільки було нам добре відоме, але й весь час напоготові. Додай і те, що навіть очевидні речі можуть стати ще очевиднішими.
«Якщо твої повчання сумнівні, то ти повинен додати до них докази; а раз так, то помічними є, власне, ті докази, а не повчання».- А що, коли навіть без доказів помічною є сама повага того, хто перестерігає,- так само, як без належних обгрунтувань багато важить думка досвідченого правника? До того ж повчання вже самі по собі мають чималу вагу, надто коли вони вплетені у вірш або і невіршованою мовою зведені до стислого вислову. От, приміром, у Катона: «Купуй не те, що потрібне, а те, що необхідне; що ж непотрібне, те надто дороге, хоч би коштувало аса». Такими є славетні вислови оракула чи подібні до них: «Бережи час!», «Пізнай себе самого!» І чи будеш домагатись обгрунтувань, коли хтось наведе тобі такі вірші:
Один од кривд є засіб - це забути їх. Доля за мужніх стоїть;
Боязкий - сам собі на заваді .
Такі слова не потребують дорадника. Вони сягають самих почуттів і приносять користь при могутньому сприянні самої природи. Душа містить у собі на-чатки всіх благородних діл, і ті начатки пожвавлюються завдяки повчанням; саме так із крихітної жаринки - лиш поможи їй легким подувом - вихоплюється приховане в ній розлоге полум'я. Так і доброчесність випрямляється, хай лиш відчує доторк чи поштовх. Є в душі й щось глибинне, чим не скористаєшся відразу, і тільки виражене словами воно готове нам служити: лежить, так би мовити, напохваті. А є ще й розпорошене повсюди, чого недосвідчений розум не може зібрати докупи. Одне слово, все це мусить бути згромаджене й пов'язане, щоб мало більшу силу й підняло душу вище. Інакше, якщо у настановах нема ніякої користі, треба взагалі відмовитися від освіти і вдо-вольнятися самою лише природою. Хто такої думки, той не бачить, що одна людина наділена жвавим, гострим розумом, інша - повільним і тупим; не розуміє принаймні, що хтось один розумніший від іншого. Сила природного розуму живиться і росте завдяки настановам; до вроджених переконань він додає нові, а хибні виправляє.
«Якщо хтось не володіє правильними засадами, то що йому з тих напоумлень, раз він оплутаний хибними думками?» - А те, що вони звільнять його від тих пут. Адже природний хист у ньому не погаснув - він лише затемнений, пригнічений; силкуючись протистояти всьому злому, пробує піднятись, а знайшовши опору й підмогу у настановах, Ще більше зміцніє, якщо, звісно, тривала напасть не роз'їла, не вбила його остаточно: тоді вже й філософія, хоч би доклала всіх зусиль,
