Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля
Що стосується вчення про людину, то Бердяев вважав, що у центрі його філософської творчості знаходиться саме проблема людини. „Я представитель личности, восставшей против власти объективированного «общего». В этом пафос моей жизни... Моя окончательная философия есть философия личная, связанная с моим личным опытом... Я могу сказать, что у меня был... опыт о человеке, который есть единственный предмет философии”[243]. Основні положення щодо людини зводяться Бердяєвим до наступного.
Людина є мікрокосм і мікробог. Він утворений за образом і подобою Бога. У той же час людина є істотою природною, обмеженою. У людини є подвійність: людина є точкою перетину двох світів, вона відображає в собі світ вищий і нижчий. Як образ і подоба Бога, людина є особою. Особу слід відрізняти від індивіда. Індивід - категорія натуралістично-біологічна, а особа - категорія духовно-релігійна. Індивід є частиною природи і суспільства, а особа не може бути частиною чого-небудь: вона є єдине ціле, вона співвідносна суспільству, природі і Богу. У якості тілесної істоти людина пов’язана з усім коловоротом світового життя, а як істота духовна - пов’язана зі світом духовним і з Богом.
Філософсько-історичні думки Бердяєва також пов’язані з його християнськими позиціями. Ми живемо, писав він, у часі, розірваному на минуле, теперішнє й майбутнє. Перемога над смертоносною ходою часу є основним завданням духу. Смисл історії осягається через традицію, яка уявляє собою творчий зв’язок між минулим і теперішнім. Визнання нескінченого прогресу у історії означало б визнання безсмисленості історії. Смисл історії повинен мати смисл для кожної людської особи, він повинен бути сумірним з її індивідуальною долею. Ідея ж прогресу вбачає в кожній людині і в кожному поколінні тільки засіб для прийдешніх людей і поколінь. Історія повинна мати кінець, і смисл історії пов’язаний з есхатологією.
Для екзистенціальної філософії, підкреслював Бердяєв, суспільство є частиною особи, її соціальною стороною. У особи є духовне начало, яке не визначається суспільством, тому існують межі влади держави й суспільства над людиною. Вищим типом суспільства є суспільство, у якому сполучені принципи особи і принципи суспільності (еквівалентом цьому терміну є загальновідоме німецьке слово Gemeinschaft). Такий тип суспільства Бердяєв погоджується назвати персоналістичним соціалізмом, у ньому визнається абсолютна цінність кожної особи, панування принцип справедливості і братської співпраці людей.
Карсавін Лев Платонович (1882-1952) закінчив Петербурзький університет, де спеціалізувався на середньовічній історії. У 1922 році теж був висланий з СРСР. З 1928 по 1949 р., до свого арешту радянською владою, працював у Каунасі (Литва), загинув у концтаборі Абезь (Республіка Комі, Росія).
До філософії Карсавін ішов від історії. Його перший філософський твір вийшов у 1922 р. Рухався він у руслі метафізики “всеєдності”, замикаючи ряд від В. С. Соловйова через П. О. Флоренського, С. М. Булгакова і С. Л. Франка. Всеєдність розумів як таку категорію онтології, що позначає принцип внутрішньої форми досконалої єдності множини, коли елементи тотожні між собою і тотожні цілому, але повністю не зливаються у цілому, утворюючи так звану “поліфонію”. Одним з центральних понять його метафізики є також поняття “стяженного”, яке інтерпретується як цілісна присутність цілого в частині. Метафізика всеєдності поширюється в нього на філософію особи, зокрема виражається у вченні про “симфонічну особу”. Це поняття стосується не тільки ізольованої особи, але й усіх груп людей, які теж являють собою специфічні “симфонічні особи”. Уся філософія Карсавіна теж має релігійний характер.
ЛітератураПершоджерела
1. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. - М.: Правда, 1989. - 607 с.
2. Булгаков С. Н. Свет невечерний: Созерцания и умозрения. - М.: Республика, 1994. - 480 с.
3. Карсавин Л. П. Религиозно-философские сочинения. Т.1. - М.: Ренессанс, 1992. - 325 с.
4. Карсавин Л. П. Философия истории. - СПб.: АО «Комплект», 1993. - 351 с.
5. Киреевский И. В. Критика и эстетика. — М.: Искусство, 1979. (Девятнадцатый век - с.79-101; Речь Шеллинга - 238-248: О характере просвещения Европы и о его отношении к просвещению России - 248-293; О необходимости и возможности новых начал для философии - 293-332)
6. Соловьев В.С. Сочинения в двух томах. - М.: Мысль, 1988
7. Соловьёв В.С. Сочинения в двух томах. - М.: Правда, 1989.
8. Флоренский П. А. Сочинения в двух томах. - М.: Правда, 1990.
9. Франк С. Л. Духовные основы общества. - М.: Республика, 1992. - 511 с.
10. Хомяков А. С. Сочинения в двух томах. - М.: Медиум, 1994.
11. Чаадаев П. Я. Полное собрание сочинений и избранные письма. Т. 1-2. - М.: Наука, 1991.
Додаткова
1. Введенский А. И., Лосев А. Ф., Радлов Э. Л., Шлет Г. Г.: Очерки истории русской философии. - Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. - 592 с.
2. Зеньковский В. В. История русской философии. Т. 1-2. - Л.: Эго, 1991.
3. Лосский Н. О. История русской философии. - М.: Советский писатель, 1991. - 477 с.
4. Флоровский Г. Пути русского богословия. - К.: Путь к истине, 1991. - 600 с..
5. Шпет Г. Г. Очерк развития русской философии // Шпет Г. Г. Сочинения. - М.: 1989.
