Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

У людини Соловйов відмічає суперечливість, невідповідність між духом і плоттю: “Человеческое Я безусловно в возможности и ничтожно в действительности. В этом противоречии зло и страдание, в этом - несвобода, внутреннее рабство человека... Человек есть вместе и божество и ничтожество”[232]. Сама людина не може досягти абсолютної повноти буття, яка дається тільки через повне взаємне проникнення усіх живих істот, об’єднаних любов’ю один до одного і до Бога. Ідея абсолютної повноти буття міститься у свідомості людей, але вона не може автоматично здійснитися, її досягнення є вільним актом. Люди можуть піднятися до Бога, коли наповняться відчуттям досконалої любові, тобто зречуться власного самоствердження.

Своєрідно переходить Соловйов до етичних проблем. Увесь космос набуває морального забарвлення, адже йдеться про первинність ідеї або сутності Добра, яке розлито у всесвіті. Добро нерозривно пов’язано з усім космоеволюційним процесом. Російський філософ вважає, що саме на людський дух покладається відповідальність за долю всього світу. По суті тут задача виходить за межі власне етичного, вона набуває виду соціально- етичного: віднайти істинні форми солідарного буття людей. Солідарність - загальний факт світового розвитку людства, але початково вона є недосконалою, оскільки має безсвідомо-примусовий характер і не одухотворена високими моральними нормами. Треба, щоб кожен розумів і виконував загальну справу як свою особисту. Мета й смисл людського життя полягають у добрі, в його примножуванні. Соловйов погоджується з Кантом у тому, що людина не може бути засобом.

У центрі філософсько-історичної думки Соловйова знаходиться категорія “богочеловечество”. Історія людства є історією становлення релігійної свідомості. І вся вона поділяється на два періоди: 1) рух людства до Христа; 2) рух від Христа до Вселенської Церкви, яка повинна втілювати в собі людство, що возз’єднане зі своїм божественним началом через Ісуса Христа. Усі історичні події пояснюються еволюцією і станом релігійної свідомості людства, яке йшло через боротьбу християнської та національної ідеї. У підсумку йдеться про рух до всесвітньої теократії, до вселенської божественної влади.

В. С. Соловйов виявився такою постаттю, яка потужно вплинула на подальший хід російської філософії. Його ідеї так чи інакше позначились найбільшою мірою на творчості цілої плеяди значних російських філософів, котрих поєднують під назвою “російська релігійна філософія”, що розквітнула вже після смерті її натхненника, а саме у ХХ ст. Розглянемо деяких представників цього напрямку.

Флоренський Павло Олександрович (1882-1937) вивчав математику і філософію у Московськім університеті та богослов’я у Московській духовній академії. У 1911 р. прийняв священство. Загинув у таборі в часи масових репресій.

Свою основну філософську працю Флоренський назвав “Столп и утверждение истины”, поклавши у назву фразу з першого послання апостола Павла Тимофію: “Сие пишу тебе, надеясь вскоре прийти к тебе, чтобы, если замедлю, ты знал, как должно поступать в доме Божием, который есть Церковь Бога живого, столп и утверждение истины” (1 Тим.3:14,15). Головне питання філософії - питання про істину і її відкриття. Істина дістається через релігійне переживання, котре підтверджує, що Бог є “конкретна єдність Отця, Сина і Духа Святого”. Істина доступна свідомості лише шляхом раціональної інтуїції і цей шлях має свої етапи:

1) етап логістики як панування раціональної філософії, розвиток якої не призводить до знаходження критеріїв істинності;

2) етап пробабілізму, коли панує вірогідне міркування і умовний спосіб типу “якщо істина існує, то вона є...”;

3) подвижництво, або релігійний досвід, суть якого у любові, оскільки лише через любов дається знання “Столпа Истины”.

Любов Флоренський розуміє онтологічно. Людина залучається у суспільність людей, які пов’язані любов’ю, і ця суспільність є не що інше як “Церква або Тіло Христове”.

Вчення Флоренського ще називають софіологією від імені Софії, котра трактується як “Премудрість Божа”. Софіологія поєднує в собі платонізм і давні, античні традиції софійного культу. За Флоренським, зв’язок світу з Богом подвійний: у вигляді смислу “тварного” буття, що тотожне Божому замислові, і любові тварі до Бога. Обидва ці аспекти поєднуються і дають дещо нове, а саме - кожній створеній особі відповідає її “ідеальна особа”, деякий квант смислу і любові. Є у Флоренського і соловйовське поняття всеєдності, що виражає єднання усього на основі любові.

Булгаков Сергій Миколайович (1871-1944) закінчив юридичний факультет Московського університету, працював у Київськім політехнічнім інституті (1901-1906), був професором Московського Комерційного інституту (1906) і Сімферопольського університету (1918), у 1923 р. його вислано за межі Радянського Союзу. Булгаков є автором таких творів як “Философия хозяйства”, “Свет невечерний: Созерцания и умозрения”, двох- томної збірки “Два града”, збірки “От марксизма к идеализму” і багатьох інших, головним чином богословських праць, на яких, однак, лежить печатка філософування.

Булгаков - релігійний філософ. “Начав чистым общественником, - писав він, - но подвергая исследованию основу идеалов общественности, я познал, что эта основа - в религии”. Мабуть найбільш філософічною роботою Булгакова є “Свет невечерний”. Назва роботи запозичена зі слів О. С. Хомякова у вірші “Вечірня пісня”: “Господи, путь наш меж камней и терний, Путь наш во мраке... Ты, Свет Невечерний, Нас осияй!”[233]

“Свет невечерний” складається зі вступу про природу релігійної свідомості і трьох розділів: Божественне Ніщо, Світ, Людина. Основною рисою релігійної свідомості Булгаков називає віру. Вона має дві сторони: суб’єктивне прагнення, або людське запитування, і відповідь Бога, або об’єктивне одкровення, тобто знання, отримане через одкровення.

У розділі “Божественне Ніщо” йдеться про антиномічність релігійної свідомості, що походить від трансцендентності Бога і його одночасної присутності у світі, а це, в свою чергу, веде до того, що у релігійній свідомості склалося два шляхи розвитку: апофатичне (заперечне) і позитивне богослов’я. Булгаков