Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Хоча цілком зрозуміло, що «волинська проблема», як галицька і подільська, виникла не 1942-го, і навіть не в 1918–1920 роках, а значно раніше.
Нагадаю панові Євгену, що «польський історик Д. Зубрицький» у «Хроніці міста Львова» ще 1844 року розповів про майже 30-річну боротьбу за Галичину та Волинь, яка точилася переважно між поляками та українцями у далекі 1350–1380-ті роки. І наслідком тієї довгої війни було остаточне приєднання Галичини та Львова до Польщі. В той час, коли Волинь, зокрема Володимир та Луцьк, залишилися за руською (українською) князівською династією.
«Польський історик Д. Зубрицький у польсько-українському протистоянні на перше місце висунув литовців. Та це звичайний «доважок брехні» уже польського штибу. Бо польські владоможці та історики-хроністи, починаючи з часів Грюнвальдської битви, почали переписувати історичні події. І це незаперечний факт. А ось докази.
Послухаємо:
«Уже влітку 1410 року починає (в Європі. — В.Б.) формуватися ідея, що Грюнвальд — це перемога нехрещених. Єпископ Позанський Альберт одразу ж після Грюнвальдської битви (відбулася 15 липня 1410-го. — В.Б.), 29 липня 1410 року, пише польським представникам при Папській курії, інструктуючи, як боротися зі скандалом, що Ягайло здобув перемогу за допомогою язичників, — язичниками називаються не литовці, а лише татари і русичі, і стверджується, що король мав право скористатися в помочі своїх підданих, нехай то були і язичники» [83, с. 128].
Шановний пане Євгене, нагадую Вам, що я навів слова литовського професора Алфредаса Бумблаускаса, а він аж ніяк не був зацікавлений щось переінакшувати в цьому випадку. І ще одне — католицька церква у ті роки вважала православних русичів (українців) та мусульман-татар людьми нехрещеними і, звичайно, збиралася їх вихрещувати у свою, католицьку, віру.
«Король Угорський і намісник Священної Римської імперії Сигізмунд Люксембурзький у своєму циркулярі від 20 серпня до дворів європейських держав повідомляє про розгром Ордену як про перемогу язичників… Цим циркуляром монархи Європи заохочуються надати допомогу Орденові або навіть зібрати сили для хрестового походу…
Що більше на Заході поширювалась ідея про умовну і незаконну перемогу Ягайла, — а до того особливо доклав зусиль трактат торунського домініканця Фількенберга «Liber de doctrina» (1411 р.), e якому стверджується, що поляки заслужили на смерть за союз із язичниками та їх захист, — то більше зростало бажання дати відсіч. «Cronica Conflictus» (кінець 1410 — початок 1411 р.), що була цитована неодноразово, і є початком цього явища — мотивом перемоги, здобутої зусиллям тільки поляків. Пізніше він був перейнятий основним промовцем Польської делегації на Констанцькому соборі, ректором Краківського університету Павлом Володимиром… у творі «Conclusiones», де лаврами перемоги супроти Тевтонського ордену він увінчує лише поляків. Цей мотив пізніше остаточно розвинув Я. Длугош» [83, с. 128].
Отак польські науковці та хроністи переписали (перебрехали) всю свою історичну науку. У Грюнвальдській битві брала участь кримськотатарська тьма (десять тисяч легкої кінноти) на чолі зі старшим сином хана Тохтамиша — Джалал-ад-діном. Хоча сучасні історики співвідношення сторін оцінюють так: «Це і є найбільш поширена чисельність війська ВКЛ (від 10 до 11 тисяч. — В.Б.), можливо, що це — мінімальна кількість, до якої треба ще додати військо татар. Хоча Длугош вказує, що їх було лише 300. Вже давно є обґрунтована думка, що у такий спосіб хотіли применшити роль нехристиян у битві. Їх мало бути у декілька разів більше — від 1,5 до 2 тисяч…» [83, с. 93].
Теперішні історики занижують кількісно татарське військо Джалал-ад-діна більше ніж у 5 разів. І ось чому.
Ми знаємо, що «Війська одне навпроти другого справді стояли із самого ранку», і «Супроти війська ВКЛ було кинуто один із найголовніших корпусів Тевтонського ордену з гонфаноною Пресвятої Діви Марії…» Цей корпус важкої, панцерної кавалерії становив приблизно третину війська ордену, задіяного у Грюнвальдській битві і займав один із флангів. Слід пам’ятати, що важкоозброєний, закутий у панцер кіннотник, міг протистояти 2 чи навіть 3-м легкоозброєним кіннотникам. Тому якби проти важкоозброєного корпусу, а це 7–8 тисяч орденського війська, кинули 1,5–2 тисячі легкої татарської кавалерії, то за півтори години бою, а саме стільки часу, за описом, татарська легка кіннота завдавала удару по одному із флангів, ті дві тисячі кіннотників були б оточені і вирубані вщент. Отож число дві тисячі татарської кінноти таке ж вигадане, як Длугошеві «лише 300». Тобто як не крути, а кидати треба татарську тьму (десять тисяч). Тим більше, що діяло те військо цілком за татарським сценарієм: розірвало вишикуваний до бою стрій і змусило корпус Пресвятої діви Марії кинутися в погоню за втікаючою татарською тьмою. Що було стратегічною помилкою війська ордену. Саме таким було завдання татарської тьми хана Джалал-ад-діна. Пізніше ця тьма повернулася на поле бою і взяла участь на завершальному етапі битви, про що свідчить недавно знайдений лист «(найімовірніше, комтура Шлохау)… від 1413 року до Великого магістра, у якому так прямо і говориться про маневр противника у «Великій битві» [83, с. 115].
Не наводитиму згаданого листа повністю. У 1963 році швед Свен Екдаль його опублікував та проаналізував. Цей факт відомий світові.
Зрозуміло, що синхронно з татарами, якби їх було «1,5–2 тисячі», не могло діяти жодне військо. Та в тому не було й потреби. Бо того ж таки року хан Джалал-ад-дін зі своїми загонами (при Вітовтовій допомозі) захопив Крим.
Тобто польська історична наука свідомо перебрехала Грюнвальдську битву. Немає жодного сумніву, що саме така доля спіткала взаємовідносини Польської держави з Україною-Руссю. Поляки хотіли підкреслити «своє історичне право» на захоплення української землі та вихрещення українців (примусове) у католицьку віру.
Я можу, пане Євгене, наводити Вам сотні прикладів «польського права» на жахливі вчинки, які вражають свідомість досі. І нагадувати про ті страшні речі треба, щоб люди (як поляки, так і українці) пам’ятали про них завжди і ніколи не допускали подібного. Але, я ще раз підкреслюю, — це процес каяття обопільний, ніхто в ньому «правіший» бути не може. Бо «вихопити» якийсь жахливий факт і «махати ним» може кожен.
А от «відродити» справжню історію України потрібно, і часів польського, і часів московського поневолення, як би те не здавалося прикрим для імперій.
Та щоби те чи інше стверджувати — слід опиратися на достовірні документи, якомога більше оминаючи імперські.
У своєму листі Ви
