Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Я, і вся наша родина, з величезною зацікавленістю слухаємо по радіо і бачимо в Інтернеті Ваші виступи та фрагменти Ваших книжок. Ваша самовіддана праця викликає в нас почуття щирої вдячності.
Я також не історик, починав трудове життя на шахтах Донбасу у 15 років, перший диплом — «Підземна розробка вугільних родовищ». Потім було багато різного, другий диплом — «Економіка промислових підприємств», далі — більше, але од 1994 року працюю журналістом («Вечірній Київ», «Слово Просвіти», «Свобода» тощо). Видав 23 моїх книжки (шість з них переклав з польської).
Польська тема — це один з чотирьох головних напрямків моєї діяльності. Вів авторську програму «По-сусідськи. Польський вектор» на Українському радіо «Культура». Таку саму назву — «По-сусідськи. Польський вектор» має одна з моїх книжок.
Кілька книжок написав і видав польською, зокрема про життя поляків у сучасній Україні, маю збірки моїх польськомовних віршів. Викладав і викладаю польську мову (нині — в Київському університеті Третього Віку). Одна з моїх українськомовних книжок перекладена і вже вийшла другим виданням у Польщі. Дещо роблю як кореспондент газети «Dziennik Kijowski», продовжуючи співпрацю зі «Словом Просвіти».
Написав і видав Конституцію Громадянського Суспільства (2014 р.)
Проте моєю найголовнішою спеціалізацією вважаю впровадження в Україні (СЩС) Системи Щоденного Самооздоровлення і (СТМ) Системи Технологічного Мислення.
СЩС (у Польщі — SCS) впроваджується більш-менш. На жаль, справа СТМ переважно тупцює на місці. Важко пробитись через ешелоновану оборону «остєпєньонних» невігласів, які знають, як має бути — тобто або так, як вчора, або так, як на Заході, про який вони також знають дуже поверхово.
У кожному разі, вони не уявляють, що можна навчити молодь мислити системно і технологічно, а тим паче на базі вітчизняного методичного інструментарію.
Повертаючись до польської теми, при всій повазі до Вашого творчого доробку (і, без перебільшення, великої місії, яку Ви із гідністю виконуєте), аналізуючи Ваші аргументовані патріотичні тексти, не можу утриматись від запитання, яке давно напрошується:
Чи не передаєте Ви куті меду, дуже часто (мало не постійно) акцентуючи увагу читачів-слухачів на ворожнечі між Поляками і Українцями, та ще й надаючи цій ворожнечі історичний вимір, мало не фатум?
Адже маємо підстави вважати нормою (а не аномалією) позитивний розвиток українсько-польських стосунків у XV — поч. XVI ст. Тут досі маємо інерцію утримання облудної версії промосковської історіографії.
Цікаво, чи підняв би Б. Хмельницький Січ проти Речи Посполитої, якби не був смертельно ображений на Д. Чаплінського, котрий напав на Суботів, скатував його сина і забрав собі кохану Б. Хмельницького?»
Я розумію, що сьогодні інші часи і вони вимагають інших взаємовідносин. Цілком з цим погоджуюсь. Але цей процес має бути взаємним.
Та коли один із кращих польських (і європейських) режисерів знімає відверто принизливий для українців пропольський фільм «Вогнем і мечем» та ще хизується, що «одну із головних ролей у його фільмі грає великий український актор», це є відвертий цинізм, якщо не сказати гірше. Зазначимо, що цей «фільм викликав великі патріотичні почуття у поляків».
То скажіть, будь ласка, мають право українці своїм, українським, поглядом подивитися на ті події? І не тільки на ті. Бо автор фільму бачив історичне минуле, як і великий польський письменник, цілковито польськими очима. Я ж зовсім не стверджую, що вони не мали на те права. Але правда є, як говорять мудрі люди, десь посередині.
Ми ж говоримо про взаємний процес!..
Десь у першій половині вересня 2015 року мені довелося бути учасником Львівського книжкового форуму. Там два дні (четвер і суботу) я перебував у тернопільському видавництві «Навчальна книга — Богдан», яке видало мою тритомну працю «Країна Моксель, або Московія» та першу і другу книги «Україна-Русь», а один день (п’ятниця) — у видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», яке видало мою двотомну працю «Москва Ординська». Обидва видавництва презентували ці книги на форумі. Одне з них розташувалося зі своїми книгами на другому, а інше — на першому поверхах виставкового залу.
Так-от, 12 вересня на другий поверх піднялася пані похилого віку (я того дня був в іншому видавництві) і залишила для мене видання «Кривава книга», що побачило світу дрогобицькій видавничій фірмі «Відродження» 1994 року (передрук Віденських видань 1919, 1921 років). Я б радив цю книгу почитати кожному поляку і особисто Вам, пане Євгене. І не для того, щоб змінити Ваші погляди. Ні! Це цілком документована розповідь, як польська влада у 1919–1921 роках поводилася з українцями в Галичині. Можливо, після прочитання ви зрозумієте, чому українці мають право мати інший погляд на історію.
Послухайте останнє. 86-те, документальне свідчення: «86. В Посаді Горішній (повіт Старий Самбір) зловили польські жовніри 17-літнього хлопця Юрка Теребуха в лісі, обтяли йому ніс, вуха і язик, викололи очі й оскальпували, здираючи йому шкіру з волоссям із голови. Серед страшних мук хлопець помер… Тіло його лежало через три дні так обезображене в трупарні…» [255, с. 28].
Я розумію, що й багато наших співвітчизників у ті часи поводили себе не по-ангельськи…
Та українці, розуміючи те, сьогодні не шукають своєї «української правди».
Змушений констатувати, що
