Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій

Яків Свердлов на троні. Його тихий голос навіював більший жах, ніж істеричне репетування Леніна.

А серед чекістів особливо багато було як раз не євреїв, а латишів. І це зрозуміло, Латвію було окуповано німцями, й «червоним латиським стрільцям» просто не було куди повертатися. Тож аби якось вижити, вони масово йшли на радянську службу. А оскільки був певний мовний бар’єр та питання професійності – двері були відчинені лише у військо та до ЧК, куди «старі більшовики», що посиділи у в’язницях, йти гребували.

Тож насправді жодної «єврейської змови» не було. А була інтернаціональна банда злочинців, для яких національність не грала жодної ролі. Існує легенда, за якою до Льва Троцького завітав головний рабин Москви Яків Мазе просити за євреїв, яких червоні люто колошматили у погромах. Той відповів: «Я не єврей, я – інтернаціоналіст». На що мудрий ребе сказав: «Революцію роблять троцькі, а розплачуються за це бронштейни». Це історична легенда, але вона відбиває усе ставлення більшовиків до «національного питання».

Чи були серед більшовиків нормальні з погляду психіатрії і загально-прийнятих норм культури люди? Справді, хтось дорікне автору цієї книжки: що ж ви, навиколупували, мов родзинок з булочки, негативних прикладів, але ж були серед більшовиків і гідні люди. Наприклад, Анатолій Васильович Луначарський, інтелігентна людина з дворян, нарком просвіти, котрий навіть три роки у цюрихському університеті навчався, де слухав лекції відомого філософа, засновника теорії емпіріокритицизму Авенаріуса. Добре відомо, як Луначарський ревно опікувався освітою та культурою і навіть протестував проти розстрілу п’яними «революційними матросами» пам’яток архітектури. І оскільки його передусім наводять як приклад «справжнього комуніста», розповім про Анатолія Васильовича трохи детальніше.

Солоденький образ інтелігентного, м’якого, хоч до рани прикладай, Луначарського навіяний численними радянськими фільмами та книгами. Другий бік медалі, повернутий у таємну історію СРСР, абсолютно інший. Луначарський належав до вкрай радикального крила більшовицької партії – групи «Вперед». Непересічна «інтелігентність» цього діяча яскраво й випукло, як любили писати в радянських газетах, виступає у гаслі, автором якого він є: «Геть гуманізм! Ми маємо навчитися бути жорстокими». Так що ото все було награне, машкарою. Нищівну характеристику дав йому знаменитий письменник Корній Чуковський: «Він лисніє від самовдоволення. Прислужитися комусь, зробити послугу – для нього немає нічого приємнішого! Він ввижається собі наче якась всесильна милостива сутність, що випромінює на всіх благодать: будь ласка, чи не зволите, будьте люб’язні, – і пише рекомендаційні листи до всіх, до кого завгодно – і на кожному хвацько підмахує: «Луначарський». Страшно любить свій підпис, так і тягнеться до паперу, як би підписати» [14]. Не нагадує щось про характери однопартійців? Тільки на відміну від Леніна, Дзержинського, Свердлова та інших Луначарський грав роль доброго божества. Саме грав. Сучасники називали його боягузом і лицеміром. Михайло Булгаков, який добре знав цього персонажа, вивів його в образах одразу двох героїв роману «Майстер і Маргарита» – критика Латунського та голови Акустичної комісії Семплеярова. Щодо останнього – недаремно. Бо Луначарський, як і більшість однопартійців, теж був неабияким поціновувачем молоденьких дівчат, зокрема й балерин. У 1922 році він, мов стару собаку, прогнав першу дружину, 41-річну Анну, й одружився з молоденькою 19-річною актрисою Наталією Розенталь. Це не завадило Анатолію Васильовичу майже одночасно затягти до ліжка ще й 16-річну Надію Надєждіну (справжнє прізвище – Бруштейн), яка народила від нього позашлюбну дитину. Скажуть: та чи не кожен чоловік має коханку і навіть кілька, в чому тут мерзенність? Мерзенність в тому, що дівчинка навчалась у балетній школі, начальником над якою був Луначарський. Як могла відмовити вона комісару, від якого залежала?

Ну і вишенька на торті – страшні оргії, які відбувалися в розкішній мансарді будинку у Дєнєжному провулку 95 (Москва) – чи не там жертвою підстаркуватого комісара стала Надєждіна. Цікавий збіг: зразу після потрапляння у ліжко до Луначарського вона опинилася в трупі одного з найкращих театрів світу – Большого, начальником над яким також був «високоморальний» Анатолій Васильович. Наймолодша танцівниця за всю його історію…

До слова, якщо хто не знав: саме з оргій у квартирі Луначарського, де нарком «запалював» не лише з жінками, Михайло Булгаков змалював знаменитий «Бал сатани» у тому ж таки романі «Майстер і Маргарита».

А знаменитий історик, археолог, академік Академії Наук СРСР, сучасник Луначарського, професор Юрій Готьє прямо сказав про цього «зразка інтелігентності»: «Товариш Лупанарський – педераст, який має найближчі дружні зв’язки з деякими відомими футуристами» [15]. «Лупанарський» – це не друкарська і не граматична помилка. Це сумний і водночас злий каламбур Готьє. Лупанаріями у Давньому Римі називали будинки розпусти.

Якщо «зразок інтелігентності» має таке потворне обличчя – можна собі уявити, якими була решта комісарів, до розмови про яких у нас за браком місця не дійшло. Та й чи може витримати нормальна людина в компанії моральних потвор, маніяків, фанатиків, садистів і лицемірів. Питання риторичне.

До оргій ми ще повернемося – в мене є що вам про них розповісти, а поки що подивимося, як власники лупанаріїв, фалоімітаторів та неповнолітніх наложниць комунізм в окремо взятій країні будували.

ГЛАВА ТРЕТЯ.

ЯК БІЛЬШОВИКИ БУДУВАЛИ КОМУНІЗМ, А ОТРИМАЛИ ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ

Схопивши й стрімко пережовуючи владу, більшовики та ліві есери, котрі в основних постулатах ідеології від більшовиків практично нічим не відрізнялися, з великим ентузіазмом взялися до будівництва комунізму.

У наступні часи радянська міфологія породила цілий лантух нахабної цинічної брехні. Мовляв, влада Леніну і компанії дісталася в країні, де панували голод і руїна, а навколо було повно контрреволюціонерів, які займалися саботажем і навіть замахами на Леніна, плюс громадянська війна та військова інтервенція, що їх затіяли проти молодої держави імперіалісти.

Тож хочеш не хочеш, довелося вдаватися до надзвичайних заходів, що називалися «Воєнним комунізмом». Насправді «воєнним» Ленін обізвав свій комунізм уже в 1921 році. Аби виправдати свій провал. Комунізм більшовики почали будувати не «вимушений» і не «воєнний», а найсправжнісінький, у відповідності до свого примітивного розуміння марксизму. На момент захоплення влади Леніним, Троцьким та компанією, жодної руїни ще не було, а саботаж «контри» існував лише у більшовицькій пропаганді. Справді, внаслідок втрати Тимчасовим урядом керування країною погіршилася логістика й постачання продовольства у Петроград та Москву ускладнилося. Сталося це ще