Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Що казати, якщо голова Совнаркому Володимир Ленін отримав освіту на юридичному факультеті заочно, а 90% невдалих судових процесів, які він у молодості провів як помічник присяжного повіреного, свідчать, що якість заочної освіти що тоді, що зараз… Ну, ви зрозуміли.
І от усі ці недоуки, а подекуди й відверті тупаки, прагнули якомога скоріше побудувати комунізм. Найлегшим кримінальним вироком наприкінці 1917 року було ув’язнення до настання світової революції. Чого можна досягнути, маючи три класи й будучи «професійним революціонером» (читай професійним неробою), якщо дорватися до влади над 90-мільйонною країною?
Тож комунізм у Леніна-Троцького-Сталіна-Шляпникова-Дибенка вийшов такий собі.
Уже незабаром робітників поетапно прикріпили до підприємств та установ: спочатку заборонили звільнення з військових заводів; з листопада 1918 року з залізниці, потім в інших галузях. Їх переводили на становище військовослужбовців за принципом трудової повинності, і якщо робітник залишав своє місце, його карали за законами воєнного часу як дезертира.
Тепер пролетарі із сумом згадували свою зарплатню літа 1917 року, бо більшовики надрукували стільки грошей, що гіперінфляція 1918-1920 років стала хрестоматійною для вивчення у економічних вишах усього світу. Працювали за пайку. З’ясувалося, що революційного запалу та свідомості «гегемону» вистачило ненадовго і за окраєць хліба з цибулиною чомусь гарувати не хотілося. Продуктивність праці упала в 3-5 разів, майже настільки, наскільки у листопаді 1917 року трудящі підвищили собі зарплатню. Усе повернулося бумерангом.
Доктор історичних наук Олег Будницький: «У 1920 році коробка сірників коштувала 1 мільйон рублів, тоді грошові знаки навіть не розрізали на окремі купюри, а намотували на лікоть і бігли що-небудь купувати. Все пізнається у порівнянні: 1917 року була важка ситуація у порівнянні з царським періодом, але це було терпимо порівняно з тим, що трапилося за більшовиків» [18].
Уже 27 липня 1918 року Народний (назва ж яка – народний!) комісаріат продовольства прийняв постанову про введення класового продовольчого пайка з поділом на чотири категорії. Тобто населення Росії було офіційно поділено на сорти. Які – Ви, шановний читачу, можете знайти самі. Скажу лише, що саме тоді було започатковано найогиднішу радянську практику, котра зробила економіку неспроможною: труд тих, хто гарував на фізично найважчих роботах оплачувався вище, ніж праця інтелектуалів. Чи варто пояснювати, до чого це призводило?
До речі, всіх «експлуататорів» та різний «непотріб» на кшталт художників, акторів, учених тощо більшовики зарахували до найнижчого, четвертого сорту. Видача пайків цьому сорту громадян здійснювалася лише після того, як задовольнявся попит перших трьох сортів. А такого ніколи не траплялося, бо існував постійний дефіцит продовольства.
Ще гірша ситуація склалася на селі. Землю у поміщиків забрали й навіть поділили сяк-так. Деяких поміщиків у ту саму землю закопали. Іноді й живцем. Але тут з’ясувалося, що землю якось треба обробляти. А для цього потрібні кінь, плуг, борона, бажано – сівалка. Потрібні склади для зберігання врожаю. Потрібен посівний матеріал. А з цим було туго. Поміщицькі господарства, організовані за більш-менш сучасними технологіями, та господарства справних селян, що їх Ленін «куркулями» обізвав, раніше давали левову частку хліба в країні. Але їх майже всі пограбували. У відповідності до комуністичної доктрини спробували створювати сільськогосподарські комуни на чолі з сільським «пролетаріатом», або навіть присланими з міст більшовиками. У такі комуни позносили увесь реманент та навіть курей. Але невдовзі виявилося, що нормальні господарі комуни проігнорували, а зібралися там переважно нероби і п’яниці, котрі розраховували, шо в гурті хтось працюватиме замість них. Як приклад, можна навести одну з перших комун «Творчість», засновану 23 грудня 1918 року. Вона розташовувалася на території колишньої поміщицької садиби, їй було передано увесь реманент та приміщення. Керував нею досвідчений землероб з вищою освітою. Комуна, як пишуть, квітнула: «У 1919 році в «Творчості» налічувалося 29 господарств, в 1920 році – 36… Восени 1919 року відбулося її перше обстеження представниками органів влади. «Якщо в подальшому так вестиметься господарство комуни, – було записано в акті обстеження від 8 вересня 1919 року, – то вона може слугувати гарним прикладом обробки землі і господарювання не лише для інших комун, а навіть для усього селянства, всюди видно порядок» [19]. Проте було кілька дрібничок. Зовсім крихітних. Мов блохи, в шерсті ретельно прилизаної болонки.
«…у справах комуни виявилося чимало помилок, прорахунків, негативних явищ. Господарство виявилося нерентабельним. Споживалося майже все, що спільно вирощували. Невисока була і дисципліна деяких членів комуни… Комуна розпалася» (там само). Все чудово було у комуні. Крім того, що вона виявилася нерентабельною, комунари (про «деяких» членів – це старий прийом радянської пропаганди) намагалися перекласти роботу на плечі сусіда та пиячили, і того, що вирощувалося у комуні, ледь вистачало на прожиття. А міста хто годуватиме, якщо усю країну вкрити такими «зразковими» комунами? Комуни, за висновком безграмотного більшовицького начальства, були прикладом для всього селянства, котре раніше без усяких комун не лише себе годувало, а й кільканадцять мільйонів міщан.
Ще одна біда – гіперінфляція. Більшовики взагалі майже не приділяли уваги монетарній політиці. Вважалося, що гроші – явище тимчасове, скоро вони «відімруть», а відтак, можна їх друкувати стільки, скільки заманеться. Микола Бухарін у своїй вельми «науковій» книзі «Економіка перехідного періоду», яка вийшла у 1920 році, писав, що знецінення грошей – це добре. Що це відбувається у процесі знищення товарної системи як такої. Знайшовся й цілий професор, директор Тімірязєвської академії Володимир Якович Желєзнов, котрий, добре відчуваючи звідки вітер віє, піддакував примітивним марксистам: «Цінність грошей впала до розмірів надзвичайних й продовжує падати, загрожуючи цілковитим знеціненням, – не біда, можна обійтися і без них і навіть слід, бо гроші – фетиш, що засліплює неосвічені й відсталі маси… Можна перевести усе господарство на натуральні розрахунки, розподіляти усе, що потрібно, із суспільних магазинів і потреби кожного буде задоволено не гірше аніж колись» [20].
Найгарячішим прибічником натурального обміну (як за первісного суспільства) був «геніальний теоретик» В. І. Ульянов (Ленін).
