Ниті кохання - Софія Вітерець
Якщо раніше я розповідала, що Тарас з Маргаритою для своєї міжнародної сітки готелів обирали саме не надто популярні, але все ж улюблені туристичні місця, то мала рацію, але… Венеція якраз була саме одним з найбільш відвідуваних міст Італії, що завжди вражало людей своєю красою. Звісно, воно мало й безліч негативних сторін, як от підтопи, з якими ми зіткнулися вже ближче до виїзду з міста, але до того моменту ще потрібно дійти.
На момент написання цієї сторінки ми лише зійшли з борту літака після довгого перельоту. На щастя, нудота й головний біль дивом минули після кількох таблеток, тож навіть могла трішечки роззирнутися по сторонах та зі спокійною душею йти поселятися до готелю. А точніше пливти, бо наше помешкання було розташоване в самісінькому центрі міста та прямісінько біля одного з каналів.
Знаєте, сідала у гондолу злегка з острахом, бо в мене й на суші після вчорашнього під ногами твердості не відчувалося. Але сяк-так примостилася, не впавши у воду. Хоча й за це була ладна розцілувати всіх довкола, особливо нашого цікавого «водія». Ні слова не розуміла з його вуст, але все не могла наслухатися. Чимось він навіть нагадував мені Ігоря Миколайовича, з яким нещодавно спілкувалися. Ще б йому шашку в руки й викапаний мій колишній тренер. Ех, вже не терпиться повернутися додому. Але в принципі не так вже й довго залишалося, тож швидко покинула тужливі думки і почала насолоджуватися красою навколо.
Зізнаюся одразу, добре, що я то зробила, бо наступні дні перестали видаватися мені такою ж казкою. Навіть номери королівські не поліпшували ситуації. Жах просто, але мене нудило буквально щоразу, як варто було поглянути на цю всю воду. Навіть на витіюваті витвори майстрів архітектури не могла поглянути, бо було таке відчуття, що виверне прямісінько у ту воду. А цього вкрай як не хотілося. Навіть дивно було, чому таблетки не діяли.
Словом, чекала на літак до Києва, ніби то було щось священне. Але не лише з цієї причини. По-перше, мені було трішки заздрісно, що Таня з Тадеушем встигли облазити безліч місць й не втомлювалися мені показувати фото, а я просто походила по мінімуму біля готелю, на терасі посиділа та й по всьому. Навіть Катя з Владом замовили собі тур для закоханих по Венеції, а єдине, що міг придумати Артур – це запропонувати новий вид таблеток, що також не діяли.
Хоча то я на нього надто наговорюю. Повірте, нам було чим зайнятися в номері, але все ж не очікувала, що втрачу таку нагоду – погуляти вуличками, на яких мріяла побувати з самісінького малку. Ось як підступно часом збуваються мрії…
Але були в цьому свої плюси. Ден надивився на моє в прямому сенсі зелене обличчя й більше навіть поруч з’являтися не хотів. Та й з Мілою їх щось не бачила. Напевне їх славна історія кохання не заслуговує на продовження, але то таке. Мене ж більше цікавило, що знову коїлося з Артуром, бо він бігав по готелю весь такий веселенький і щодня задаровував мене усілякими подаруночками. Солодкого в них було немало й я вже конкретно починала боятися за свою фігуру. Хоча нудота успішно не давала набрати зайвого. Та, як не дивно, солодке набагато більше полегшувало мій стан, ніж таблетки, тому була неабияк рада новеньким пакуночкам відбірних солодощів. Ох, не уявляла навіть як позбуватимуся тієї залежності від тирамісу та біскотті, але вони були того варті.
Проте знову ж в голові починали з’являтися думки – а до чого ж взагалі все це? Не те, щоб Артур ніколи не дарував мені подаруночки раніше без приводу й з, але це з часом дійсно насторожувало. Особливо його постійно усміхнене обличчя та дивна турбота не тільки по відношенню того, щоб у мене завжди було солодке під рукою. І просто мала про це поговорити.
– Артуре, ти нічого не хочеш мені сказати? – не втрималася одного прекрасного сонячного ранку, коли коханий закидав мене маленькими плюшевими ведмедиками та заставив стіл збором усілякої смакоти.
– Може ти хочеш мені? – з надією поглянуло моє чудо на мене, чекаючи чогось, але в мене й гадки не було, чого.
– Ні, я не хочу, – промовила, згрібаючи в оберемок ведмедиків та ще трішки ніжачись у затишному ліжечку.
– Я також, – трішки розчаровано промовив, так і не зумівши випитати хтозна-що.
– Ну й прекрасно, – посміхнулася, все ж вилазячи з-під ковдри.
– Прекрасно, – встигла почути перед тим як закрити двері до ванної.
Поки приймала душ, все не могла викинути з голови всі останні події. Так, ми тут були вже два тижні, але що такого змінилося? Все так само. Працюємо як і раніше. Проектів не меншає, отже по поверненню розширюватимемо компанію. Це чудово, але не радів би Артур цьому аж так. Правда? Чи він щось приховує?
– Розповідай, що відбувається, – не стрималася та пішла в атаку, як тільки вийшла з ванної.
– Заспокойся, може тобі погано знову стане через це, – турботливо посадив він мене в крісло, але я не могла просто ось так сидіти і їсти. Мені потрібні були відповіді.
– Я сказала розповідай! – не відступала я.
– Може ти хочеш мені розповісти, – в мене було надто сильне дежавю.
– Давай тільки не починай цього всього знову, – не втрималася та надкусила трішки пирога, з якого виглядало соковите повидло.
– Ну й добре. То що ти хочеш знати? – тріпнув рукою волосся, що трішки відросло за час наших робітничих мандрів.
– Все. До чого стільки подарунків? Відколи ти почав купувати десерти в такій кількості? І…– почала перелічувати, загинаючи пальці на руках.
– А що, не можна? – здивовано всміхнувся Артур й поглянув таким закоханим поглядом, що здатен був розтопити навіть таку злючу крижинку як я.
– Для всього є причина, – не здавалася, заледве промовлячи з набитим ротом.
– Тобі недостатньо мого кохання? – а погляд цей… Аж душу краяло.
– Що ти там собі надумав? – дещо знервовано підвелася з місця, походжаючи по кімнаті гігантських розмірів.
– Не хвилюйся ти так, тобі не можна…– оце так здивував.
– З якого це дива? – аж підскочила до нього за секунди, неначе в мене була якась супер швидкість.
