Ниті кохання - Софія Вітерець
Вже біля підніжжя, на щастя, досить невисокої гори перед нами відкрилася цікава картинка – Тадеуш, що лазив на своїх чотирьох по землі. І ні тобі хоч пояснити, що відбувається. Думками він вже був десь далеко. Чи не єднався з землею, бо по вигляду на це було аж надто схоже.
– Що шукаєш? – промовила Міла, з легкою зневагою дивлячись на Тадеуша. Ох, як же вона в цей момент нагадувала Дена…
До речі, він також якимось чином опинився поруч, хоч навіть не помітила, коли він встиг спуститися. Ну аякже – той самий погляд. Навіть поза була дещо схожою. А вони таки дійсно пасували одне одному. Питання до життя й тому подібне у них були ідентичними. Один тільки їх вигляд був вартий тисячі слів – найновіший і чи не найдорожчий одяг для дороги, в яку я навіть рік ношену сукню не захотіла вдягати. А зачіски то які… Ну добре я, в мене ходячий перукар то під боком, а навіщо це двійко робило укладку в дорогу? До речі, нехай Ден цього разу не розповідає, що в нього воно таке від природи – я його занадто гарно знаю, щоб бачити правду.
– Питаю, що шукаєш! – проверещала Міла, схилившись до вуха Тадеуша так, що той аж підскочив і мало не збив ту з ніг. Ден був поруч, тому легко підхопив подругу.
– Я..теє…десь тут камеру посіяв. Ще на вершині впустив, хтозна куди вона відкотилася…– протягнув Тадеуш, не надаючи жодної уваги постраждалій, в якої, як і було очікувано, зломався каблук новенького чобітка.
– Так тобі й треба, – злізно прошепотіла Міла, вже побиваючись за втраченою красою.
Напевно в Дена фішка така – в тяжкі моменти приходити поруч, але він від неї так і не відходив. Ні перші кілька хвилин, ні годин, ні вже в автобусі. Але то я вже трішки забігаю наперед, бо ми були посеред якоїсь галявини та видивлялися в якомусь болоті камеру…спойлер, кольору болота. Цікаво було ж то як. Особливо зважаючи на те, що вона могла ще десь там на вершинці зачепитися за щось, на відміну від нас, які так і злетіли донизу.
– Може да ну його, – запропонувала Аліна, яку ця ситуація вже бісила, але вона так і не відходила від Тадеуша.
Спершу навіть здивувалася такій поведінці керівниці, а потім зрозуміла, що якби не він, в тієї не було б шансу на материнство, принаймні на кілька років. А так він їй подарував мрію й вона за це була ладна на все. В розумних межах, звісно. Але цю ситуацію я навіть не знала куди відносити.
– Ти що? Це мій скарб! Найцінніше, що залишилося від батьків. Їх останній подарунок…– усміхнувся Тадеуш, замріяно дивлячись у землю. Так-так, ніхто ж не скасовував пошуків камери.
– Вони що…– замнулася, бо не знала, як би це правильніше сказати.
– Не мели дурниць! – одразу розізлився Тадеуш. – Ще ляпнеш таке… Он по дереву якомусь тричі постукай.
– Та ж звідки мені знати, може…– а він же дійсно так багатозначно сказав…
– Все з ними добре. Просто дуже давно не бачилися й це вони вперше так круто вгадали з подарунком, – пояснив той, схиляючись додолу та розгнівано викидаючи якусь галузку вбік.
Я мовчки кивнула, відчувши дивне полегшення. Все ж приємно знати, що з усіма все добре. І поки нічого ще не наговорила, повернулася до Артура, що зосереджено шукав камеру, не відволікаючись ні на кого, як от Міла на каблук, а Ден на Мілу.
– Думаєш, нам вдасться її знайти? – з недовірою протягнула, стежачи за натхненним Артуром.
– А чому зневірюватися? Територія не така вже й велика. Все нам вдасться, – посміхнувся Артура, нагадуючи, за що я його й полюбила.
Найоптимістичніший оптиміст власною персоною, що…копирсався якраз в чиємусь посліді. І знаєте…в цю секунду здавалося, що покохала його навіть ще сильніше. Бо якщо він здатен на таке заради не такого вже й друга, то які гори ладен звернути для тих, кого дійсно любить.
– Ти це бачила? – раптом промовив він, змушуючи відірвати від нього мало не мліючий від краси погляд.
– Що? – здивовано роззирнулася по боках. Ніби всі на місці й з усіма все добре.
– Там щось зблиснуло, – коханий вказав рукою на пагорб, злегка віддалік від того місця, де всі шукали.
– Ти впевнений, що то може бути камера? – недовірливо зміряла невеличкий такий корчик, що виднівся десь за два моїх зрости від землі. До нього ж щось причепилося, що й кидало відблиски.
– Якщо вона дійсно там і ми не перевіримо, будемо картати себе.
– Я особисто ні, – посміхнулася так лагідно-лагідно.
– Давай я тебе підсаджу, а ти знімеш штуковину, що б то не було, – запропонував Артур, присідаючи, щоб я могла залізти на його плечі.
– Лиш заради тебе, – промовила, зручно вмощюючись і що є сили вхоплюючись за комір куртки.
– Раз, два, три, піднімаюсь, – промовив Артур, дійсно встаючи та привертаючи зайву увагу до нас.
А я як та незграбна пандочка, намагалася втриматися на його плечах та дістати вже ту дивну штуковину над головою. І так вже викручувалася, і так. Навіть було на кілька секунд забула, про своє сідало у вигляді нареченого, але все не діставала.
– Народ, дайте чим підчепити, – досить тихо промовила, знаючи, що мене точно всі почують.
Одразу з усіх боків почали тикати різноманітні гіллячки і якось я ту штуковину та й зняла. І мене також опустили. Але була одна проблемка…
– Я знайшла камеру! – прокричала Таня, що була віддалік від нас, радісно підскакуючи назустріч Тадеушу. Лиш вона й продовжувала шукати, поки всі вирячалися на нас з Артуром.
Я ж в руках тримала невеличку брендову сумочку з золотистими вставочками, які й виблискували, привертаючи увагу. Не знаю, хто тут її кинув і навіщо, але то було не в моїй компетенції не зазирнути досередини. А там…пусто, бляха. Ніякої тобі подяки за спасіння.
Словом, поверталися до автобуса з трішки підпсованим настроєм, але щасливі, бо зробили ще крутезніші кадри. Як інакше, якщо сходи нагору довелося робити нас самим. Ну хоча Тадеуш про все подбав і підстрахував ще мотузком. Гадаю, все правильно, бо він все-таки нас туди завів. А Кириловий рюкзачок виходить, таки знадобився.
