Ниті кохання - Софія Вітерець
Отже, перші години в Європі далися просто на славу. Міла ще годину вовтузилася на сидінні, бідкаючись про свої зіпсовані брендові чобітки Дену на вухо. Та й так його задовбала, що він не втримався і заткнув мою подруженьку. Здогадайтеся теперечки, яким способом то було зроблено. Так-так, дуже навіть палким поцілунком, який чомусь бачила тільки я. Ну, тут питання не до того, чому не дивилися всі, а в тому, з якого дива всю дорогу стежила за ними я. Скажу одразу, відповіді на це не знаходила, але мабуть, була якась така чуйка, що маю. Не чекала лиш, що вже під час нашого невеличкого походу до кав'ятрні та вбиральні заправки, він підійде до мене.
– Пробач, ти не мусила це бачити, – промовив він у дуже романтичному місці – в черзі до жіночого туалету.
– Та що тут…– хотіла його запевнити, що нічого поганого в тому не бачу, але Ден і не слухав моїх переконань.
– Знаєш, я не хотів. Це сталося само собою, – вже уявила, як він це співає, витанцьовуючи на туалетних кахлях.
– Ага, життя набуло нових значень, – таки перебила його я, пригадуючи відому пісню. – Скажи но мені краще інше – ти просто Мілі голову морочиш чи щось справді до неї відчуваєш.
– Я…– протягнув Ден і почав уважно роззиратися по сторонах, ніби смертельно боявся, щоб нас ніхто не підслухав.
– Ну, уважно тебе слухаю, – нагадала йому, колишній точно впевнився, що нікого знайомого поряд немає. Ну як інакше, коли я не планувала йти сюди, а в останню секунду вибігла. Тепер всі мене чекали, мабуть, в кав’ярні, а я от з Деном коротала час у черзі.
– Думаю, я…відчуваю. Це щось таке досить нове. Знаєш, вона навіть на тебе схожа. Тебе колишню, – раптом посміхнувся він, а я пригадала себе кілька років назад.
О, а дійсно на Мілу схожа була. Ще й думаю, чому подруга так швидко підкорила моє серденько, бо ж досить важко ладнаю з новими людьми й щоб так одразу з незнайомців у друзі…
Розкрию секрет, я ж бо також колись фанатіла від знаменитостей та всього з ними пов’язаного. Вистежувала навіть їх часом, коли була зайва хвилинка. А коли улюбленого співака на вокзалі якось зустріла, то геть мало не зомліла. Так за собою почала стежити, що ого-го. Що тільки не перепробувала і заради чого… Увага того, хто з легкістю годився мені в батьки була до одного місця. Особливо зважаючи на те, що я для нього була не більше, ніж звичайна перехожа на дуже метушливому вокзалі. Та він напевне мене й не помітив, а я все подумки переконувала себе, що це зовсім не так.
Мана ця якось минула вже більше в студентські роки, коли я почала більше часу проводити на роботі. Настільки бувало втомлювалася, що готова була з ніг валитися і усілякі шопінги та косметику хотіла послати якомога далі. Мінімум гардеробу, прозорий блиск для губ та легкий догляд для шкіри стали моїми ідолами, а про свій фанатизм геть забула. Тільки й залишилося, що кілька плакатів над ліжком, але їх я успішно викинула у смітник. Насправді їх більше Таня любила, але хто там її питав. Вона, до речі, за мною пішла, але не настільки замахалася та й по роботі мала виглядати чудесно. Не те що такий офісний планктон як я.
– …знаєш, от зовсім не очікував такого, – продовжував говорити Ден. – Думаєш, я закохався?
– Знайшов в кого запитувати. Сам прислухайся до свого серденька, – приклала руку до його грудей і воно миттю прискорило серцебиття. Так гулко чула його удари, що мимоволі й моє заходилося з ним у ритм.
– Бачиш, не знаю. Воно також не може визначитися, – дещо розгублено промовив Ден, сам не очікуючи такого.
– Але в мене є Артур, а Міла шукає такого як ти, то може поговориш з нею, – навела аж надто переконливі аргументи. На мою скромну думку, звісно.
– А якщо все-таки хочу з тобою…– повернув він собі назад на груди мою руку, даючи змогу відчути ще прискореніше серцебиття. Але це не викликало ніяких почуттів, окрім побоювань і негайного бажання…послати його до кардіолога.
– Давай тільки без цього. І взагалі, що ти забув у нашій черзі, – вказала рукою на двері жіночого туалету, куди скупчилися всі ці жіночки, що невідь-звідки взялися.
– Та з тобою прийшов поговорити, – знічено промовив колишній.
– Вже поговорили, Дене. Повертайся, – м’яко підштовхнула його до виходу в зону кав’ярні. – І поговори з Мілою. Хоча б про поцілунок.
– Ревнуєш? – раптом запитав Ден, вибиваючи все повітря з моїх грудей одним лише словом. Але не через раптові почуття, а через дике обурення його словами.
– Зараз дверима як хряпну по носі! Більше навіть не припускай. Я кохаю Артура й в нас все прекрасно. А тобі потрібно точно поговорити з Мілою. Вперед, – підштовхнула, все ще погрозливо тримаючись за ручку дверей.
– Окей, – Ден здимів так швидко, ніби його тут і не було, а я нарешті потрапила всередину після години очікування в черзі. І чому в жіночі вона така величезна?
