Ниті кохання - Софія Вітерець
Виконала нехитру процедуру й почала чекати. Скільки там писалося? Точно, я ж все одно італійської не знаю. І хто взагалі цифри пише словами? От знайду цих виробників і… Так, не туди понесло. Заспокойся, Ксеню, заспокойся. Тобі ніби не можна хвилюватися. Дихай. Вдих. Видих. Вдих. Видих. Скільки ж там хвилин минуло? Я навіть годинник не взяла. Та й до Артура не хочеться виходити. Спершу мала дізнатися сама, а тоді вже… А то раптом розчарую його, а виявилося, що просто не зачекала ще кілька хвилин.
Раніше траплялося на очі кілька статей на тему вагітності. Скільки там писалося? Хвилин п’ять-десять чекати? Ну нічого, зачекай. П’ять хвилин це ж триста секунд. От і порахую. Триста. Двісті двадцять дев’ять. Двісті двадцять вісім. Двісті двадцять сім. Двісті двадцять шість.
А може я надто поспішаю? Може минуло лише дві секунди, коли я вже нарахувала чотири? А якщо навпаки? Так хочеться вийти, але не понесу ж я тест і не тикну прямо під очі Артура. Це дивно якось. Його швидше просто до смітника потрібно викинути. Він і так повірить мені на слово, а брехати я й не збиралася. Якщо дитина й буде, то наша. Ніби. Бо я й досі не пригадала уривка з прощального вечора з Аліною…
Від згадки про ту подію мене аж скрутило, тож зігнулася над унітазом, вивертаючи не такий вже й багатий вміст шлунка. Ну хоч не встигла наїстися, бо жаль було втрачати ось так усіляку смакоту. Хоча якщо подумати…не така вже й велика різниця, що буде з їжею, коли я її б повноцінно з’їла.
І чому такі дивні думки з’являються саме у ванній..? Ану відсунуся. Та й ніби стало вже краще. Швиденько прополоскавши рота та почистивши зуби, знову підійшла до тесту. Ну ось, той вже дав результат, але чесно кажучи, навіть не знала радіти мені чи ні. З одного боку це було добре, в плані роботи взагалі прекрасно, але з іншого…
Коротче, виходила з ванної у якомусь двоякому настрої. Цікаво, що ж у мене на обличчі творилося, що Артур одразу якось надто зблід й присів на ліжко. А потім ще й такий тужливий погляд на мене кинув, ніби розуміє все без слів. Проте якось швидко взяв себе до ладу.
– Ти навіть не хочеш нічого запитати? – здивовано промовила, розуміючи, що Артур не збирається першим порушувати мовчанку, що запанувала в нашому номері.
– Я не хочу на тебе тиснути. Якщо ти готова…
– У нас буде дитина! – не стрималася, поглянувши на цього дурника. Хотілося кричати від радості, особливо спостерігаючи як на щасливій пичці коханого розпливається щирочезна посмішка.
– Як же я тебе кохаю, – кинувся заціловувати мене Артур, а потім потягнув танцювати танок по номеру, під нікому не чутну мелодію. Пізніше раптом спинився й немов змінився за секунди. Думала, щось сталося, але майбутній татко схилився до мого непомітного животика й поцілував ще його. Ніжно-ніжно, немов боявся таким чином нашкодити. – Безмежно люблю вас обох.
– І ми тебе, татусю, – посміхнулася, пригортаючись до майбутнього чоловіка.
Десь у підсвідомості досі не вірила, що за дев’ять місяців у нас буде дитина, а лиш за кілька днів нарешті зіграємо казкове весілля. Здавалося, це зовсім не входило у всі мої плани. Вже не могла працювати, а що ж буде за дев’ять місяців… Проте, знаєте, коли побачила щасливу посмішку Артура вже знала, що до біса ту роботу. В мене буде новий найважливіший на світі проект, який я любитиму всім серцем.
Раптом мої думки перервав стук у двері. Артур знехотя відпустив мене зі своїх міцних обіймів та поспішив відкрити, щоб повернутися якомога швидше назад. Але белькотіння Тадеуша та дивні звуки змусили мене визирнути з кімнати.
– Що відбувається? – здивовано промовила, поглядаючи на хлопців й тихенько посміюючись про себе.
– Тадеуш каже, що якщо такі дощі продовжаться, то можливі підтоплення вулиць і якщо ми не хочемо пливти ще по дорозі, маємо вирушати до аеропорту зараз, – промовив Артур, але вони з Тадеушем разом продовжували по колу вистрибувати з щасливісінькими посмішками на вустах.
– Не втримався, га? – докірливо поглянула на спину коханого.
– Не свари ти його. Це ж таке щастя. Як взагалі можна тримати язик за зубами? – вперше від Тадеуша чула такі слова. Думала, він більш холодно ставиться до подібних питань, а виходить он що тоді їх зблизило з Аліною…– Вітаю вас!
– Дякую-дякую, – сперлася на стінку, милуючись картинкою. В такі моменти була безмежно щаслива, бо розуміла, що знайшла не тільки чудового нареченого, а й люблячих друзів, що завжди підтримають. – То давайте тоді збиратися.
– Біжу, – посміхнувся Тадеуш. – Вже пробачайте, але коли такі новини, я навіть гірша платкарка, ніж Міла, тож і не просіть.
– Та ми й не планували приховувати, – посміхнувся Артур, поглядаючи на мене та чекаючи моєї реакції.
Думаю, якби я в цей момент хоч слово сказала проти, Тадеушу не пощастило б. Але ні, я була тільки за. Не любила таємниць. Навіть якщо це, за давніми забобонами, було до добра.
– Ну я побіг, – швиденько здимів Тадеуш, залишаючи нас з Артуром наодинці радіти своєму щастю.
