Ниті кохання - Софія Вітерець

Я ще трішки постояла біля дверей, вдихаючи аромат квітів, що аж освіжав все навколо, але в голові все частіше починала зринати думка про те, що все має обмежитися далеко не лише цим. У Артура точно були немаленькі плани. І я це прекрасно розуміла, знаючи, що майбутній чоловіченько, як тільки захоплюється чимось, то настільки конкретно, що й за вуха не відтягнеш. Не скажу звісно, що я про захоплення мною, але щось таке в нього точно було. І очевидно без нареченого мені не дізнатися всієї правдоньки, тож час йому просинатися.

– Коханий,– промуркотіла йому на вухо, покриваючи обличчя поцілунками.

В моїй уяві вже розгорталася картинка, що Артур миттю розвернеться до мене й не дасть так просто піти, але ні – він і далі собі спокійнесенько дрихнув. Тож цього разу вже просто штурхала його. Все ж трішки образилася на нього. Щоб це зіпсувати нам такий романтичний момент... 

Коли Артур знову не поворухнувся мій терпець зійшов нанівець і я, не так вже й довго думаючи, схопила вазу з квітами, яку нещодавно наповнила водою та вивернула увесь її вміст на пичку нареченого. А яка ж картинка вийшла... Чимось мені в цей момент Артур нагадував дрібненьке пташеня, яке потрапило під дощ. Розгублене, не розуміє, що відбувається, куди йти чи бігти.

– Ксеню, ти чого?– коханий врешті побачив вазу, квіти й зрозумів звідки тільки й взялася ця вода.

– А менше спати потрібно,– надулася я й обернулася спиною до нього, визираючи до вікна.

– Люба, ти що на мене за це ображаєшся?– підійшов Артур до мене, також дивлячись на чудовий краєвид.

– Можливо,– пробубніла, а з ока на додачу до мого драматизму ще й по щоці скотилася сльозинка.

– Але ж це все тому, що я тебе так сильно кохаю,– вирішив почати вибачатися Артур. І правильно, адже він хоч і не був винним, але фактично...

– Якби це було так, то хіба не хотів би провести кожну мить зі мною, а не в обіймах Морфея?– кинула виразний погляд на подушки, які той донедавна обіймав.

– Та всім потрібен сон, особливо якщо ті готують сюрприз для коханої, поки та спить,– прокладав Артур доріжку з поцілунків, змушуючи забувати про будь-які безглузді образи.

– Ну кажи вже, що ти там приготував,– заледве протягнула я.

– Побачиш,– лиш посміхнувся Артур та швиденько втік від мене до ванної. От хитрюга. Але довго він там не поседить...

***

Ось я й дочекалася потрібної миті. Артур раптово немов почав світитися, хоч його рухи видавали легке хвилювання. Він постійно комусь писав, походжаючи по кімнаті та не зупиняючись ані на мить. А мені ж вже навіть було встигло набриднути намагання дістати інформацію, коли він сам порушив мовчанку.

– В мене є для тебе один чудовий сюрприз. Але Ксеню, може перевдягнешся у щось більш підходяще?

– А що може бути кращим за спортивний костюм? Ми ж туристи,– здивувалася я, але все ж не чекала відповіді й таки пішла перевдягатися. 

Лиш вже перебравши увесь гардероб нарешті зрозуміла, що так і не розпитала, куди ми саме йдемо хоч приблизно, тому визирнула в коридор. Дивно, але там вже нікого й не було. Побіг вже, залишивши мене в номері одну. Ну хай потім тільки не скаржиться, що все йому не те.

Ще раз перебрала все, що мала в шкафу та порозвертала валізки, але визначилися лише з тим, що вдягну сукню. Їх же мала як на замовлення – цілий десяточок і всі мої улюблені як на підбір. Навіть і не визначишся. Хоча...бежева красунька зі сріблястими вставочками мені так нагадувала сукню княгині мого улюбленого замку, що все здавалося досить очевидним. На додаточок до вбрання, взула ще білі черевички та накинула легку куртку з кишеньками. Буде куди покласти все необхідне. Та й зуби від холоду точно не цокотітимуть.

Залишалася проблемка з волоссям, бо в Мукачево було надто вітряно. Це, в принципі перше, що я помітила, відтоді як моя нога вперше цього року ступила на територію міста. Тож вирішила краще зібрати його, але залишила невеличкі прядочки для краси. Навіть трішки підфарбувалася, щоб виглядати ще привабливіше, хоч вже була нічого собі. Так і завмерла, милуючись власним виглядом.

– Яка ж ти красуня,– Артур не встиг і кроку ступити, щоб не сказати комплімент. А я просто стояла й посміхалася нашому відображенню.– Готова?

– Ходімо,– бадьоро промовила, крокуючи до виходу.

***

Хоч як не дивно, ми йшли до замку. Кам'яні мури радісно вітали нас, разом з численними гомінливими туристами. А я із завдоволенням вкотре розгялада все довкола, здивовано помічаючи все більше знайомих облич. Розумію, що всі хотіли б відвідати місцеву пам'ятку, але ж не одночасно.

Раптом заграла мелодія й всі розступилися перед нами з Артуром, пропускаючи до криниченьки, біля якої стояла невеличка арка. Вона манила до себе так, як ніколи в житті. І попри перші сумніви, йшла далі, наївно думаючи, що все навколо – це просто звичайнісіньке співпадіння. 

– Ми зібралися тут...– виринув нізвідки священник у досить стародавньому вбранні, підкреслюючи замкову атмосферу. А я настільки задумалася про його вигляд, що навіть не чула слів.

– Чи згодні ви, Ксеніє Борсук, взяти за чоловіка...– священник так і не закінчив, бо до мене нарешті починало доходити, що ж тут відбувається. І коли все остаточно склалося на місця, я розвернулася й помчала так швидко, як не бігала ще ніколи в житті.