Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

- Елайна? - і все ж я не можу приховати подив у голосі. - Що ти тут робиш?

Дівчина здригається, помічаючи мене і вона піднімає голову. Я не можу не відзначити слізно-чорні підтікання на її очах і мені вперше стає щиро її шкода. Можу сказати точно, що зараз від тієї яскравої кокетливої ​​стервочки, що знає собі ціну, не залишилося ні сліду.

- Так... Знайому відвідувала.

- Ти якась бліда, - зауважую я, пильно оглядаючи її обличчя. - У тебе все добре?

- Не бери в голову.

Дівчина оминає мене, але я вчасно хапаю її за руку.

- Елайно, - на якусь мить наші погляди зустрічаються. - На тобі ж обличчя немає. У тебе заплакані очі, розгублений вигляд і ти вийшла з палати Блейка, - зіставляю я, дивлячись на неї рентгенівським поглядом. - Між вами точно нічого не було?

Посмішка Елайни стає схожою на болючу гримасу, коли вона вириває руку:

- Яка різниця?

- Але він сказав...

- Що я не на його смак. Так, я в курсі, дякую.

Кинувши в східну стіну швидкий погляд, вона різко мотає головою і заправляє волосся, що вибилося з зачіски. Вона часто дихає, очі її спрямовані на підлогу. І я розумію, що було явно зайвим нагадувати їй про таке.

- Елайно, - видихаю я, обережно беручи її за плечі. - Я бачу, що в тебе щось сталося. Та й Блейк останнім часом ходив задумливий, часто забувався. Давай колись, що між вами сталося?

Мабуть, мій тон все-таки викликав яку-не-яку довіру, тому що застигла на її обличчі маска дає конкретну таку тріщину і тепер вона дивиться на мене втраченим поглядом потопаючого.

- Я вагітна, - жалібно схлипує дівчина. - А він... просто вигнав мене.

Якщо я й відчуваю глибокий нічим неприкритий шок, то намагаюся не видавати цього.

- Та ж ні, постривай... Ти щось неправильно зрозуміла. Блейк ніколи б так не зробив, він би не вигнав тебе.

- Та що ти знаєш! - огризається вона, зло скинувши мої руки. Тут мимо нас проходить медсестра, кинувши косий погляд. Брови Елайни болісно згинаються, і по щоках вже котяться сльози, які вона з розлюченістю витирає витонченою долонею і хитає головою. - Передай Кім, що зі мною все добре. Вона мені дзвонила, але я не хочу розмовляти. Будь ласка, не кажи їй нічого, я сама розповім, - дівчина важко переводить дихання, невидячим поглядом втупившись у стіну. - Коли буду готова.

- Добре. Тільки якщо ти пообіцяєш, що все ж таки подзвониш їй.

- Обіцяю.

І пізніше, залишившись наодинці зі своїми думками в порожньому лікарняному коридорі, я усвідомлюю одну річ: брешуть ті, хто кажуть, що в нашому житті бувають білі та чорні смуги - серед них існує ще безліч різних відтінків...