Ниті кохання - Софія Вітерець

З самісінького ранку ми знову збиралися в дорогу. Цього разу бадьорі та в досить піднесеному настрої, адже попереду нас чекало Мукачеве. Чесно кажучи, то було одне з моїх улюблених міст, бо замок Паланок був тим самим моїм першим коханням з першого погляду. Так-так, навіть до Артура воно було слабшим.
Як щодо любого нареченого, то я не мала ані найменшої гадки, чому той так радів. Часом можна було подумати, що він виграв у лотерею, настільки його посмішка немов освічувала приміщення навколо. А деколи думала, що той вже має якісь підступні й дуже хитромудрі плани. Жаль, розгадати, що в нього на думці не могла, як би не розпитувала нареченого про це.
Тож вирішила просто забути й насолоджуватися не такою вже й довгою мандрівкою. Це знову був поїзд і знову все було за напрацьованою схемою. Якби не моя любов до такого виду транспорту, то я вже давно б сказала, що доїду сама автобусом чи що. Але ні - як і раніше просто скажено любила найкращий з усіх можливих транспортів і готова була жити на ходу хоч все життя. Ну або ж до перших хворобачок, бо все ж незручності тут були також.
Найбільша незручність полягала ж у тому, що якщо в дитинстві насолоджувалася верхніми полицями, то в певних типах поїздів вже не могла. Банальний досить високий зріст не давав мені цього зробити. Тому мусила зміючкою викручуватися на полиці, щоб залізти й злізти, не заплутавшись у страховці. А це, я вам скажу, морока ще та.
Проте все минулося благополучно й я зі щасливою усмішкою вже сходила з поїзда, спираючись на руку коханого. Настільки задивилася на місто, зависнувши на сходах, що незчулася як опинилася в його обіймах. Майбутній чоловіченько ж то помічав набундючені пички пасажирів позаду мене, що якомога швидше хотіли покинути задушливий вагон та помчати по своїх справах.
Словом, не важливо, бо ми вже були в місті, де я хотіла прожити все своє життя. А ще...тут мене чекав сюрприз, про який я й не підозрювала, з усміхненим обличчям йдучи по перону вокзалу.
***
Номер у готелі з виглядом на замок був приємною несподіванкою. Найбільше ж вражало те, що він не був власністю чарівної пари наших партнерів, тому я здивовано поглянула на Артура, чекаючи пояснень.
– Я ж знаю, як ти любиш цей замок,– промуркотів він, коли ми вже були в номері й я з захватом спостерігала на призахіднє сонце, що ховалося за стійкими та дуже давніми мурами замку.
– А інші не образяться? Та й ти казав, що не відділяєш себе від колег, але ж насправді це не так...– протягнула, притуляючись спиною до Артура, що мене обіймав.
– Взагалі це була Тарасова ідея,– дещо ніяково прошепотів Артур.– А колеги навіть не помітять нашої відсутності. Пробач, але ми тут лише на ніч. Все ж працювати буде дуже незручно.
– Я рада навіть цим ліченим годинам, дякую,– посміхнулася Артуру у відображення, а він лише міцніше пригорнув мене до себе.
***
З першими ранковими промінчиками я вже була на ногах. Метушилася, вбираючись у спортивний костюм та новенькі кросівки та збиралася було вже вибігати з номера на прогулянку містом, коли в двері тихенько постукали. Спершу ледь чутно, тоді трішки гучніше.
Здавалося, що людина по той бік дверей водночас і хоче, щоб її почули, і навпаки. Це було настільки дивно, що навіть завмерла, задумавшись чи взагалі варто відкривати двері. Та, власне, більше, мабуть, чекала, коли ж зі своїм рішенням визначиться людина по той бік дверей. Хоча вона вже явно прийняла рішення, бо стук повторився і вже значно гучніше, ніж в попередні рази.
– Доброго ра..– аж завмерла, бо мене на порозі зустрічав великий букет, зібраний з різноманітних квітів.
– Ти не мала тут бути! Чого взагалі о такій порі не спиш? Ще ж так рано?
– І хто це говорить? Забув де знаходишся?
– На роботі я, на роботі. Артур попросив, от я і приніс,– тикнув мені Тадеуш букет квітів й подався геть.
– От дивне,– прошепотіла сама до себе й закрила двері, приготаючи до себе пахучий букет.