Не клич Його на ім'я - Максим Голубєв

— Ти не помиляєшся, — несподівано визнав він, його голос на мить став тихішим. — Архітектор був не просто членом таємного ордену... Він був одним із засновників Ордена Чотирьох Стихій. Всі ці легенди, що ви чули, — лише поверхня. Реальність куди глибша і небезпечніша, ніж може здатися на перший погляд.

Слова гіда повисли в повітрі, створюючи напругу в кімнаті. Студенти переглянулися між собою, відчуваючи, що вони тільки-но доторкнулися до чогось значно більшого, ніж просто легенди.

— Орден існував для того, щоб оволодіти силами природи, використати їх для власної вигоди, — додав гід, і його голос знову набув звичного спокою. — Вони хотіли контролювати стихії, та водночас забули про найнебезпечнішу з них — людську амбіцію.

— Але краще погляньте на ці вікна, — заговорив гід, розводячи руки в сторони, — ви побачите, що з них видно майже все місто. Здавалося, ніби кімната зависла над містом, а ці вікна — очі, що стежать за кожним його рухом.

Екскурсанти кинули погляди на вікна, за якими розкривався нічний краєвид сучасного мегаполіса. Місто було освітлене м'яким, але яскравим світлом тисяч вуличних ліхтарів і неонових вивісок. Висотні будівлі з металу та скла стрімко підіймалися до неба, їхні фасади відбивали світло, створюючи враження сяючих гігантів, що оберігають столицю. Деякі з хмарочосів, як древні сторожі, майже досягали хмар, відображаючи вогні рекламних екранів і нескінченний потік автомобілів на вулицях.

Трафік рухався, немов жива річка вогників фар, що пробігала через головні проспекти, перетинаючи увесь краєвид до обрію. Навіть уночі місто не засинало — його життя вирувало, змішуючи старовинні будівлі з сучасними спорудами, що стояли поруч, як символи нових часів. Десь вдалині виднілася вежа телецентру, а ще далі — велична стрічка Борисфену, що виблискувала сріблом під місячним світлом. Столиця була містом, де минуле і сучасність сплелися воєдино, створюючи незабутній пейзаж.

— А тепер подивіться на стелю, — сказав гід, — це одна з найвеличніших таємниць архітектора.

Усі підняли голови і завмерли. На стелі був рельєфний спрут, чиї масивні щупальця охоплювали кімнату, спускаючись між вікнами і поступово переходячи на паркет.

— Архітектор називав цю кімнату "серцем будинку", — додав гід. — Восьминіг символізує контроль і вплив, ніби він тримає під контролем не лише цей дім, але й місто за вікнами. Тут відбувалися найважливіші події, включаючи той трагічний сеанс, який всі пам’ятають досі. Ви ж чули цю історію?

Група завмерла, уважно розглядаючи дивовижне поєднання рельєфів і простору. Кімната, наче жива істота, створювала відчуття, що за кожним рухом спостерігають невидимі очі, а сам дім був ніби пронизаний таємницями, які ніколи не повинні бути розкриті.

— Розкажіть, будь ласка, більше про ці зникнення, — попросила одна з дівчат із групи, Ірина. Її губи, вкриті темною помадою, різко контрастували з блідою шкірою, а масивні срібні прикраси на руках переливалися у світлі свічок. Висока та струнка, з довгим чорним волоссям, яке вільно спадало на плечі, Ірина завжди тримала себе впевнено. Вона завжди цікавилася таємничими історіями і часто шукала відповіді на дивні питання, які іншим здавалися занадто похмурими або небезпечними.

— Ми всі чули, що в цьому будинку тоді зникли люди, але ніхто ніколи не розповідає деталей, — продовжила вона, її темні очі виблискували зацікавленістю.

— Так, — підтримав її Владислав. Його погляд, трохи відчужений і в той же час влучний, свідчив про спробу здаватися байдужим, але в очах було видно непідробний інтерес до розмови.

— Ви, мабуть, знаєте більше, ніж розповідають зазвичай на екскурсіях. Хіба ж ні? — запитав Владислав, його голос прозвучав м’яко, але водночас зі стриманою зацікавленністю.

Інші студенти зашепотіли між собою, обмінюючись настороженими поглядами. Атмосфера в кімнаті ставала дедалі напруженою, як ніби самі стіни підштовхували до розкриття правди.

Гід на мить замислився, його погляд повільно ковзнув по кімнаті, наче він вагався, чи варто ділитись таємницею.

— Ви справді хочете почути цю історію? — його голос став тихішим, майже таємничим.

— Так! — одразу кілька голосів пролунали одночасно.

— Добре... — гід зітхнув, ніби збираючи думки. — Але пам’ятайте, це не просто легенда. Ті події лишили відбиток на цьому місці і він відчувається досі.

Відвідувачі завмерли, прислухаючись до кожного слова гіда. Він повільно обійшов кімнату, зупинившись біля великого круглого столу, де колись проводили спіритичні сеанси.

— Архітектор мав грандіозні плани, — продовжив він. — Він хотів побудувати поруч із цим будинком ще одну величну будівлю. Придбав землю, розташовану на такому ж крутому схилі, сподіваючись створити комплекс. Але...

— Але нічого не було побудовано? — перебила його Ірина, пильно дивлячись на гіда.

— Так, — гід усміхнувся, ніби саме цього і чекав. — Роботи так і не розпочались. Архітектор вирішив взяти паузу і поїхав на полювання до Африки.

— Ще одна втеча від проблем? — скептично запитала Марина, поправляючи браслет із черепами на зап'ясті.

— Можливо, — гід знизав плечима. — Але поїздка виявилася вкрай дорогою. Його трофеї, екзотичні тварини, які він привіз із собою, розкішний спосіб життя... Усе це поставило його у складне матеріальне становище. Він був змушений брати гроші в борг у кредиторів, щоб зберегти свій статус. Він не міг і не бажав жити по-іншому.